Я нещодавно закінчив медичне училище й мене разом з іншими направили на практику у місцевий будинок для літніх людей. Сказати по правді спочатку я був не у захваті від перспективи цілий день слідкувати за пенсіонерами. Але зовсім скоро переконався, що вони доволі веселі та в них є чому повчитися.
Сидячи залі з навушниками, але без музики я почув цікаву та дотепну розмову.
– А він точно нічого не чує?
– Ну подивись, в нього ж вух стирчать ті навушники
– Тут мені стало навіть цікаво
– Ти впевнений, що ніхто не помітить, що мене не має?
– Все буде нормально. Зараз я тобі покажу місце, де загорожу можна спокійно відтягнути й ти спокійно зможеш вийти. А якщо тут будуть питати, то я скажу, що ти на процедурах
– Навіть не знаю, потрібно ж мені на старості років бігати на побачення. Відчуває себе наче тікаю у самоволку з військової частини. А ну як спіймають?
– Ну й що. Ти ж старий. Скажеш, що не пам’ятаєш як опинився за забором. Головне мовчи та скажи щось дурне. Максимум поспостерігають за тобою кілька днів й все.
Згода, потрібно тільки квіти десь знайти. Не можу ж я з пустими руками прийти до неї.
– Що мало клумб по дорозі.
Щоб ви розуміли. Це була розмова двох дідусів, яким вже понад вісімдесят. Звісно ж я не міг допустити, щоб дідусь один втік з нашого закладу, тому вирішив допомогти йому й підвіз на автомобілі. Чоловіча солідарність.
