Я поверталася з роботи. Як завжди в цей час була повна маршрутка людей. Мою увагу привернув молодий хлопець, який судячи з рюкзака повертався з навчання. Він сидів й дивився у вікно. Біля нього майже впритул стояв старенький дідусь. Старими зморшкуватими руками, які павутиною перетинали сині жили він тримався за поручні. Було видно, що йому важко стояти.
Тут хтось з пасажирів гукнув хлопця й пожурив його за те, що він спокійно сидить, коли старша людина не має місця де сісти. Я очікувала, що молодий одразу поступиться місцем, але замість цього він почав сперечатися.
– Ну той що, я заплатив за квиток й маю повне право їхати на своєму місці.
Його слова викликали загальне обурення всіх, хто їх почув. З усіх сторін на нього полетіли слова та погрози. Але він й далі продовжив спокійно сидіти.
Дідусеві поступилася місцем якась жінка. Й сказала, що видно справжні чоловіки геть перевелися у нашій країні.
– Нічого, мені не звикати стояти. Чотири роки я стояв за нашу країну на фронті, тож зможу постояти ще одне зупинку. – Відповів дідусь й відмовився від місця, яке йому пропонувала жінка.
В той день я була вражена наглістю та невихованістю хлопця й духом дідуся.
