Народилася я в 1974 році. Коли мені було два рочки, батьки віддали мене у село до бабусі та дідуся. Там я виховувалася, доки не пішла до школи.
Батькам важко було, вони орендували у місті житло, працювали багато, щоб стати на ноги. Крім того, щовечора сиділи за підручниками, бо вчилися в інституті. А дідусь з бабусею мене доглядали – так підтримували свою доньку та зятя.
Я на батьків ніколи за це не ображалася. Бабуся у мене хорошою жінкою була, хоч і суворою повсякчас. Вона вчила мене готувати, показувала, як вести господарство своїм прикладом. Інколи сварилася на мене, якщо я якийсь непослух вчиняла. Дідусь теж був чудовим. Він колись на фронті був, мав поранення. Часто розповідав мені про ті тяжкі часи. Я з ним на риболовлю ходила і до лісу по гриби.
Коли мені було сім років, батьки забрали мене до себе. Я ходила у школу в місті, а на канікулах приїжджала до бабусі і дідуся.
Ціле літо я проводила у селі. Пам’ятаю, що коли мені було одинадцять років, ми з подружками побачили у магазині велику та гарну ляльку. Коштувала така іграшка на той час дуже дорого. Якби ми з подругами навіть склалися коштами, ми б не змогли її придбати. Але ж і кишенькових грошей нам тоді ніхто не давав. А мені так хотілося мати таку ляльку! Я б обов’язково ділилася нею з подругами.
Тоді вирішила я попросити грошей у дідуся. Він у мене такий добряк! Та нашу розмову почула бабуся. Вона покликала мене до себе. Я змушена була про все їй розповісти.
Бабуся посміхнулася і повела мене у дровник.
– Я дам тобі гроші на ляльку лише при одній умові. Ти маєш скласти ось ці дрова, що дідусь наколов, у дровник.
Дров було багато. Вони хоч і були тоненькими та легкими для мене, та спричинили мені багато незручностей. Спочатку я занозу загнала. Потім ударилася рукою об поліно. А далі взагалі моя кучка розвалилася.
Через годину я вже не хотіла ніякої собі ляльки. Бабуся займалася своїми справами на кухні і лише поглядала на мене через відчинене вікно. Я загнала ще одну занозу і вирішила, що більше дрова складати не збираюся.
Наступного дня я хотіла покликати на підмогу своїх друзів, але вирішила, що бабуся вважатиме мене нецілеспрямованою дівчинкою. І я знову прийнялася за справу. Через три години усі наколені дрова лежали складеними.
Я пішла по бабусю та дідуся, щоб вони подивилися та оцінили мою роботу. Вони зраділи та похвалили мене. А потім бабуся дала мені гроші. Я ж відразу побігла по ляльку до магазину. Повернулася додому щасливою та веселою.
А бабуся покликала мене до себе і говорить:
– Цю ляльку я тобі могла б і просто купити. Але тоді б ти не ставилася до неї так бережливо. Тепер ти знаєш, як важко наробляється кожна копійка, і будеш цю іграшку берегти.
А й справді – минуло багато часу. Ми з подругами щодня гралися цією лялькою, але я її дуже берегла. Шила для неї вбрання, мила її, ніколи не забувала класти на місце.
Вважаю, що бабусин урок був для мене дуже цінним. Це було важливо і потрібно для того, щоб я зрозуміла: ніколи не можна здаватися перед труднощами, треба цілеспрямовано йти до своєї мети. І навіть тоді, коли було дуже важко, я брала себе у руки і обов’язково вирішувала проблему.
Я щиро вдячна бабусі за все, чого вона мене навчила у житті.
