Одного разу я з сином пішла до магазину дитячого одягу. Хоч і купували йому штани до 1 вересня, але що поробиш – хлопчик же! Взагалі мій Єгорка – чемний та слухняний. Але то упав, бо штовхнули ненавмисне, там зачепився… Латка на латці. Тож треба йти купувати нові штани.
У магазині було майже порожньо: лише одна мама та її донька років дванадцяти. Дівчинка щось приміряла, потім зняла незадоволено і пішла до середини магазину. Мама за нею.
Я зазвичай не підслуховую чужі розмови, але інколи випадково стаєш свідком якогось діалогу, бо промовляється він дуже голосно.
Дівчинка почала несамовито горлати:
– Я хочу цю сукню! Хочу тільки цю!
Мама їй відповідала:
– Ірино, припини кричати! Нас же почують… Ця сукня дуже дорога. Мені не по кишені. Давай наступного разу її купимо, бо грошей не залишиться.
– Як не залишиться? У нас грошей немає? Я хочу і ти мені зобов’язана купити це! Що ти за мати така, коли не можеш придбати дитині те, що вона хоче? – дівчина кричала ще гірше.
– Донечко, ну заспокойся! У мене зарплатня не наскільки висока, щоб дозволяти собі купувати такі дорогі речі!
– Та що мені з того? То заробляй більше! – істерично волала дівчина.
У результаті мати схопила її за руку, повела до каси. Вона дістала картку та оплатила сукню, яку хотіла її донька.
Я була шокована такою поведінкою дитини. І навіть мій восьмирічний син сказав, що дівчинка поводила себе погано, бо не можна вимагати у мами нічого. А це була старша нього дитина!
Це жахливо, коли діти влаштовують такі істерики своїм батькам! Так не повинно бути!
