Я навчаюся у медичному університеті вже четвертий рік. На час літніх канікул нас відправили на практику до лікарні. Це була вже не перша моя практика у цій лікарні, тож мене вже знали й лікарі, й медичний персонал.
Цього разу до лікарні у терапевтичне відділення потрапило двоє цікавих пацієнтів. Першим до нас привезли дідуся, якому вже було дев’яносто чотири роки. Хоч вигляд він мав доволі молодий. Мене вразило, що ніхто довго не міг знайти його картку. А виявилося, що останній раз у лікарні він був ще за часів Радянського Союзу. Він до всіх посміхався й був надзвичайно ввічливим. Коли звертався до мене, то завжди говорив «Доця». Й так приємно одразу ставало від його слів.
Через декілька днів до нього в палату привезли чоловіка. Йому було трошки більш як сорок. Він постійно скаржився та був всім не задоволений. А коли починав говорити про свої хвороби, то здавалося, що більш хворої людини не знайдеш у всій лікарні. Одна медсестра навіть жартувала, що у морзі лежать здоровіші як послухати його розповіді. Вона знала, що він спеціально час від часу лягає у лікарню й жаліється на все підряд. Хоче отримати пенсію по інвалідності, але ніяк не вигадає відповідну хворобу.
Кожного разу коли я заходила до цих двох пацієнтів у палату, то бачила наскільки вони різні. Дідусь в окулярах читав якусь книжку з лікарняної бібліотеки, а чоловік постійно грався у телефоні. Кожного дня до нього прибігала дружина з пакетом їжі. Він відмовлявся їсти лікарняну їжу й постійно їй телефонував та складав меню. Навіть на коридорі було чути. Дідусь же насолоджувався кашами та не припиняв повторювати, що такого смачного компоту як в нашій столовій він вже давно не куштував. Чоловік був непривітним та здавалося, що тільки й шукав причини, щоб з кимось посперечатися або посваритися. А старенький зайвий раз не хотів турбувати медсестру, коли йому щось було потрібно. Загалом повні протилежності.
В один день я зайшла до них у палату. Дідусь мовчки дивився у вікно, а чоловік витріщався в екран телефону.
– Подивись яка краса, – сказав дідусь мені. – Давно я не бачив такої осені. Дерева аж пломеніють від червоного листя. Дітки граються, а ось пара закоханих на лавці сидить. Молодість, – продовжив говорити дідусь поки я розкладала ліки.
– Ну й що там такого гарного? – сказав сусід й також підійшов до вікна. – Ви тільки но подивіться. Одне болото навколо від цієї осені. А там якийсь п’яничка нужду справляє прямо під деревом. Та й собаки бездомні цілими зграями бігають наче коні на випасі. Знайшов на що дивитися.
– Ех, нічого ти не розумієш. Ти ще молодий. А я прожив майже століття. Знаю, що скоро вмирати. Ось тільки красу в цьому світі й помічаю. Багато я за життя поганого надивився. Хоч зараз щось добре видно. Все залежить від настрою та того, що ти шукаєш. Ось я навіть й не помітив того п’яного та болота. Мені закохані швидше на око впали, – відповів дідусь та іронічно посміхнувся.
Його слова мене вразили. А й справді все залежить від того, що ми хочемо побачити. Я також підійшла до вікна. Прекрасного там було значно більше.
