Стас наче й не кохав свою дружину, хоча прожили вони разом вже протягом дев’ятнадцяти років. Всі ці роки він бачив Ірину щоранку, але здається останній рік чоловік не міг терпіти дружину поруч. Особливо її нову звичку щоранку потягатися витягуючи руки вгору та, поки вона ще в ліжку, промовляти: «Здрастуй, сонце ясне! Сподіваюсь і сьогодні буде прекрасний день».
Здавалося б – звичайна фраза, що тут такого? Але ці худорляві руки, все ще сонне обличчя відштовхували Стаса та викликали якусь начебто огиду, чи що.
В Іри ж була гостра потреба – розповісти про свою хворобу. Але вона вирішила полегшити існування своїм рідним та близьким та витримати свою участь самостійно. Жінка жила з усвідомленням того, що не може цим поділитись, бо не хоче засмучувати нікого, особливо дітей. Проте ще більше її мучило усвідомлення швидкоплинності життя, особливо свого.
Щоб якось пережити це все вона усамітнювалась в бібліотеці, що знаходилась в іншому кінці міста. Чому саме в ній? Для Ірини вона була найзатишнішим місцем, де вона може спокійно посидіти та почитати. Протиснувшись між стелажами та знайшовши потаємний куточок свого спокою під назвою «Таємниці та секрети життя», підписаного самим бібліотекаром, жінка сиділи та читала. Читала всі книги, які привертали її увагу. Намагалась прочитати якомога більше, поки час ще не прийшов.
Стас прийшов до квартири коханки. Рідний, теплий, затишний. Такою стала її квартира за ці три роки, які вони разом. Що дня він дуже хоче потрапити до своєї коханої Оксанки. Всі ці три роки він кохав одну лише Оксану. Кохав більше всього на світі. Стас багато чого робив: принижувався, ревнував страшно, бувало що наче задихався без Оксани.
А сьогодні він вирішив – досить, потрібно розлучитись та не мучити нікого. Ні себе, ні Оксану, ні Ірину. Стас намагався згадати ті почуття, які він відчував до Ірини коли вони лише почали бути разом. Не зміг. Зараз вже здається, що він навіть і не любив Іру ніколи. І щоб довести самому собі серйозність намірів розлучитись, схопив портмоне, витягнув з нього фото дружини та спалив його.
Стас запросив Ірину до ресторану, в якому буквально три місяці тому вони святкували п’ятнадцятий рік їхнього подружнього життя. Ірина приїхала завчасно, а Стас заїхав перед «побаченням» додому, щоб знайти всі необхідні доку менти для розлучення. Він поспішав тому перевертав все, що знаходив. І випадково натрапив на таку фіолетову папку. Що було дивніше – вона була запакована.
Стас присів, сів на підлогу та трясучись відірвав наклейку. Чоловік очікував всього, навіть думав що дружина зібрала на нього компромат у вигляді фото.
Швидко перечитавши вміст документів він ввів у Інтернеті назву діагнозу та йому вибило «від 6 до 18 місяців»… Глянувши на дату, коли були видані документи, Стас зрозумів, що з того часу пройшло вже близько п’яти місяців.
Ірина ж чекала чоловіка десь близько години та, не дочекавшись нікого, оплатила рахунок та пішла погуляти. На вулиці була тепла та приємна осіння погода. Іра гуляла та думала: «Все таки життя прекрасне. Так приємно від цих ніжних промінчиків сонця». В цей момент їй стало шкода себе. Це було вперше. Вона вправно приховувала від усіх свою хворобу. А ніхто й не помічав. Хоча їй часто хотілося кричати про свою проблему. Полегшивши життя іншим, вона пожертвувала своїм та зруйнувала його.
Але довго про це жінка не думала, бо ж вона все одно скоро стане просто спогадом для інших. Ірина йшла, просто йшла та дивилась на перехожих. Дивлячись на перехожих вона бачила в їх очах щастя. Щастя від того, що вони знали, що попереду їх чекає зима, а потім весна, а за весною обов’язково слідує літо. А вона цього відчуття впевненості не відчуває. Бо знає, що більше ніколи і не відчує. І від цього усвідомлення вона відчувала неймовірний смуток. І що разу в горлі збирався цей противний комок в горлі, які не давав нормально дихати та підштовхував на сльози.
В останні дні життя Ірини Стас робив все для дружини. Він згадав ті забуті почуття до дружини, які, здавалося, він вже забув. Але ні, не забувається таке. Чоловік дуже шкодував, що буквально декілька тижнів тому він ненавидів Іру. Особливо соромно йому ставало, коли він чув її нічний плач, коли вона думала, що Стас спить. Але він не спав, і хотів би все віддати, щоб Іра не страждала та не помирала.
Знаєте, кажуть, що на новий рік, якщо записати своє бажання на листочок, підпалити, занурити в шампанське та випити за той час поки йде відлік – воно обов’язково здійсниться. А Стас написав «Хочу бути вільним». Тепер він вільний. Але тепер він вдівець.
