Я вже вкотре переконуюсь, що моя свекруха насміхається з мене. Мало того, що вона постійно мною незадоволена, та ще й дітей моїх підбурює до протесту. Після візиту до своєї “бабусі”, вони постійно вчиняють опір будь-яким моїм проханням. Я вже й чоловікові скаржиться на Тамару Дмитрівну, але він не вірить.
Ось недавно, мої діти гостювали у своєї бабусі, а після вихідних повернулись додому вже не самі. У картонній коробці лежало 2 цуценя, яких, за їхніми словами, подарувала бабуся, щоб їм було з ким гратись, бо ж мамі ніколи. Я була шокована й така зла на неї. Вона чудово знає, що в мене алергія на шерсть й нам не можна заводити домашніх тварин. Всі це знають.
Наступного дня, коли діти пішли в школу, я відвезла собак до притулку й розпорядилась, щоб їм якомога швидше знайшли родину, яка дійсно готова завести собак. Тепер діти сердиті на мене й не розмовляють вже весь день зі мною. І в усьому винна моя свекруха. Це вже не перші її закиди у мою адресу. Вже увечері я їй зателефонувала, щоб сказати: “Якщо вона ще раз посміє не порадившись зі мною давати щось моїм дітям, або налаштовувати проти мене — більше внуків вона не побачить!” Ось так. Трохи жорстоко, але скільки можна мене задирати. Мої нерви теж не залізні! Як і очікувала, про цю розмову вона розповіла синові й мій чоловік влаштував мені наганяй. Але я добре підготувалась до цього. Попросила дітей розповісти про те, що їм подарувала бабуся й просила мені передати. Після розмови мій чоловік вперше став на мій бік — прогрес пішов!
