Мені сімнадцять років. Рання вагітність, пологи. Поруч зі мною лежить маленький згорточок. Я дала йому життя. Немовля лежить і тихенько спить.
А я відвернулася від цієї дівчинки. Намагаюся не думати про неї, про те, що сьогодні написала відмову від дитини. До мене приходили медпрацівники. Мене усі говорили:
– Пошкодуєш! Не бери гріх на душу! Приклади дитятко до грудей! Сама ж у сиротинці виховувалася. Дай же своїй донечці материнську любов! Така ж дівчинка гарна у тебе!
Лежала я у палаті, яка розрахована на трьох. Але чомусь, крім мене та доньки, там не було нікого. І мене сколихнули спогади. Я згадувала зустрічі з татом цієї дівчинки. Він спочатку клявся у вічному коханні. А потім, коли дізнався про мою вагітність, заявив, що хоче, аби я позбулася дитини. І зник. Назавжди.
Тоді я вирішила: народжу – і напишу відмову. А потім почну влаштовувати нове життя. Але виявилося, що моє нове життя – ось тут, зовсім поруч, лежить біля мене.
Донечка прокинулася, почала плакати. Як на зло, ніхто не приходив. Ні лікарі, ні медсестри, ні санітарочки. Я думала, що на цей крик вони прийдуть, заберуть дитину, погодують і зроблять усе необхідне. Та не приходив ніхто.
Тоді я встала і підійшла до дитини. Вона лежала така тендітна, крихітна, беззахисна. Моя форма обличчя, мої губи. Я зрозуміла, що донечка хоче їсти. Якось несвідомо я взяла її на руки і приклала до грудей. Вона відразу перестала хникати і блаженно почала чмокати молочко. У той момент я відчула таке умиротворення та щастя! Мене накрили дивні почуття. Це були материнські почуття. У мене сльози з’явилися на очах.
Аж тут двері відчинилися і до палати зайшла акушерка.
– Чи можна повернути мені мій документ про відмову від дитини? – запитала я.
– Так, звісно, мамочко! Ти прийняла правильне рішення! Розумниця! Дитина – це щастя!
А я дійсно була щаслива, що у мене з’явилася найрідніша у світі людина. І я не покину її, як це колись зробила моя мама.
