Тиждень тому дочка моєї дружини (дитина від першого шлюбу) прибігла до квартири вся в сльозах. У дворі хлопці її діставали. Називали карасем та дражнилися. Річ у тому, що вона має прізвище свого батька – Карась. А найбільш прикрим для неї було те, що над нею знущ ався її брат – наш спільний з дружиною син. Він носив моє прізвище і я вже не вперше чув, що він жартує з сестри.
Я довго її заспокоював. Пообіцяв купити нових ляльок та приготував смачне какао й знайшов у шафі цукерки. Поки вона дивилася телевізор, то я пішов у двір й знайшов сина. Ми з ним пішли прогулятися до магазину. Він знав, що сестра вже пожалілася мені й очікував покарання. Це було видно по тому, як він мовчки йшов та час від часу озирався на мене. Я мовчав.
Ми прийшли до квіткового магазину, де я купив маленький букетик квітів й дав його синові. «Ось тримай. А тепер швидко додому й вибачайся перед сестрою». По дорозі додому я пояснив йому, що він має тільки одну сестру. Рано чи пізно нас з мамою не стане, а сестра залишиться єдиною рідною людиною для нього. Як приклад я навів йому мої стосунки з моєю сестрою. Я розказав, як вона вдома плаче. Й не від того, що її ображали інші, а від того, що її ображав братик.
Син все зрозумів. Ми разом прийшли до квартири й він пішов у кімнату сестри. Кілька хвилин там була тиша, а потім у двері вилетіла усміхнена дочка з букетиком в руках й закричала на всю квартиру: «Я знову його люблю».
З того час син більше ніколи не ображав дочки. Кілька разів навіть приходили батьки інших хлопців з двору й жалілися, що він надавав їхнім дітям стусанів. Виявилося, що вони сміялися з його сестри. Я лише удавав, що покараю його, а сам радів, що він все зрозумів. А дочка час від часу отримувала від нього букетики квітів.
