Ця історія про мою маму. Не біологічну, а маму, яка мене виховала й дала дорогу у життя. Маму, яка робила свою роботу не заради грошей або кар’єри, а щоб бачити щасливі очі сотень дітей.
Мене виховали у дитячому будинку. Не знаю чому, але батьки від мене відмовились. Хочеться вірити, що вони мали вагому причину для того, щоб зробити такий вчинок. Все своє свідоме життя я провела у дитячому будинку. З моменту, коли я почала усвідомлювати себе людиною я росла у притулку для дітей.
Зараз можна почути багато жахливих історій про те, як у дитячих будинках вихователі знущаються з дітей та й самі діти не відстають від дорослих й ще більше псують собі життя. Але я такого не пам’ятаю. Й гадаю, що все це завдяки старанням однієї жінки.
Завідувачка нашого дитячого будинку Ірина Володимирівна дуже любила дітей. Своїх вона не мала. Все життя вони з чоловіком мріяли про спадкоємця. Але цього так й не сталося. Всю свою материнську любов та ласку до дітей вона спрямувала на ввірений їй дитячий будинок. Холодну та непривітну державну установу вона всіма силами намагалася перетворити на сімейний будинок, де кожен міг відчувати себе частинкою спільної родини. Якби хтось подивився на її роботу, то з впевненістю сказав би, що людина на своєму місці.
Кожного зі своїх підопічних вона знала особисто. Вона не була директоркою, яка ховається від дітей за папірцями та адміністративною роботою. Для неї на першому місці завжди були діти. Кожного вихователя та працівника дитячого будинку вона особисто перевіряла перед тим як прийняти на роботу. Найменша підозра в недоброзичливому ставленні до дітей могла стати причиною звільнення.
Ірина Володимирівна пропрацювала на своїй посаді понад сорок років. За цей час через її дбайливі руки пройшли сотні дітей. Коли я була маленька, то до нас часто приїздили її колишні вихованці й дарували їй квіти. Під її керівництвом дитячий будинок змінився. Власними силами вона шукала спонсорів та меценатів для покращення умов життя дітей. Вона власним прикладом віддала дитячому будинку свої та чоловіка заощадження. Для неї ці діти, ми, були родиною й вона нічого не жаліла.
Коли прийшов час йти на пенсію, то вона плакала. Місце директора зайняла її наступниця. Але Ірина Володимирівна до останнього дня продовжувала приходити до своїх дітей. Для мене вона назавжди залишиться мамою. Хай й не рідною, зате тією, яка дала мені відчути що таке дитинство.
