Потяг вирушив в свою дорогу. Біля віконця сиділи пенсіонери та спостерігали, як хлопець в формі моряка та з букетом великих красивих ромашок намагався застрибнути до вагону. І, як зрозуміли старі, все таки застрибнув до вагону, бо у вікні його вже не було видно.
Хлопець підійшов до свого місця, яке виявилось біля стареньких людей.
-Що ж ти так поспішав то? Дивися як задихався сильно. – запитав дідусь.
-На потяг ледь-ледь встиг. Якби не біг, то б чекав вечірнього рейсу.
-Чому ж ти так поспішаєш? Куди? Ще он букет маєш. Обережно, бо ж зівяне, зима ж.
-Не зівяне пане! В цьому я впевнений. Бо везу я його своїй коханій.
-Оооуу, як це мило! – посміхнулась бабуся, що сиділа навпроти.
– Ну а що там? Будеш за дружину брати її чи як? – підморгнув дідусь.
-Я працюю моряком, в далекі рейси їжджу. Зараз повернувся додому. А з Софійкою я познайомився минулого року на вокзалі. Я тоді якраз в рейс їхав, побачив її та й так вона мені в душу запала. Я взяв неї адресу і почали ми листуватися. І так ми з нею по листуванню сподобались одна одному, що я в одному з листів запитав, чи вийде вона за мене. Софія погодилась. От і їду зараз до своєї майбутньої дружини.
-Ох, романтика, романтика. Я вже думала, що зараз молоді люди не одружуються, поки не “спробують” один одну. – сказала старенька.
-Так що ви, ні. Я впевнений, що вона моя доля. Це кохання з першого погляду! Тут навіть пробувати нікого і нічого не потрібно.
-Я що? Скільки тобі їхати?
-Так он, години три.
Пройшли ці три години і хлопець почав збиратись. У вікні виднілась дівчина. Красива, з довгою русою косою, рум’яненькі щоки.
-Справжня красуня. Щастя тобі, синку. – сказала одна з бабусь.
-Дякую! Не хворійте! Довгих років життя! – гукнув хлопець та поспішив до своєї красуні нареченої.
