Нещодавно ми з чоловіком переїздили на нову квартиру. Ми вирішили, що наш син вже дорослий й повинен жити сам. Тому купили собі однокімнатну, а йому залишили нашу двокімнатну квартиру. Під час переїзду ми разом з сином переглядали старі документи, які лежали в нашій шафі. Я вже й забулася про все, що там знаходилося. Потрібно було давно викинути весь той різний мотлох. Серед старих грамот та нагород син випадково наштовхнувся на папери про всиновлення.
Ми ніколи йому не говорили про те, що він нам не рідний. Все якось не виходили. А тут все сталося так спонтанно. Він шокованими очима дивився на мене, а я не знала що й сказати. На очі навернулися сльози. Я очікувала від нього криків, вимагання пояснень. Та він просто зім’яв ті документи та кинув їх у смітник. «Мені все одно, що ти мене всиновила» – я почула такі слова від свого сина, – «Для мене ви завжди будете єдиними батьками. Ви мене виховали та виростили». Коли прийшов чоловік то я обіймала сина й плакала. А коли він все дізнався то також не стримав сліз. Вперше в житті я бачила як він плакав.
Ввечері ми розповіли йому все. Лікарі сказали нам, що ми не можемо мати дітей. Тому одразу було прийнято рішення про всиновлення. А через місяць нам повідомили, що одна жінка відмовилася у пологовому від хлопчика. Так він й потрапив до нашої родини. А точніше зробив родину повноцінною.
