Три дні тому я пішла забирати свою дочку з дитячого садочка. В цьому році вона тільки почала ходити. До цього з нею займалися я та бабусі. Як й всім дітям бажання відвідувати дитячу групу в неї залежало від настрою. Бувало таке, що вона радісно йшла до садочка та ще й мене підганяла. Щоб не запізнитися. А бувало таке, що її потрібно було ледь не силою туди тягти з істериками та сльозами. Сьогодні в нас був саме такий ранок. Тому, щоб якось порадувати дочку я купила в магазині солодкий батончик.
Поки я допомагала їй вдягатися, то до мене підійшла вихователька й сказала, що нам потрібно серйозно порозмовляти. Вона бачила, як дочка зранку плакала та ображалася на мене. «Розумієте, сьогодні ми з дітками виконували завдання. Їм потрібно було з пластиліну зліпити свої батьків. Ось як ваша дочка зобразила тата» – вихователька показала мені чоловікоподібний шматок пластиліну з очима, руками, ногами. – «А ось як вона бачить вас» – й тут вона дістала щось геть не зрозуміле. Монстроподібна істота з кількома руками. — ««Ваша дочка зробила вас якимось чудовиськом. Порозмовляйте з нею. Можливо це наслідок якоїсь образи. Діти в цьому віці такі чутливі та вразливі».
Я не знала що й відповісти. Було неприємно почути, що моя дочка вважає мене монстром. Коли ми вийшли з дитячого садочка я здалеку почала розпитувати дочку. Дізналася чим вона займалася у садочку. Що нового робила, з ким гралася, як себе поводила. А потім спитала про пластилінові фігурки. «А чому ти зробила мене якимось монстром з кількома руками»? Дочка зупинилася й уважно подивилася на мене. «То не монстр. Я зробила тебе з кількома руками, тому що бабуся завжди говорить, що так багато встигаєш наче в тебе десять рук. А через те, що в мене не вистачило пластиліну я не змогла зробити тебе красивою». Від такої наївної дитячої логіки в мене аж від серця відійшло. А вихователька почала шукати проблеми там де їх не має. Виявляється дитині просто не вистачило пластиліну.
