Як тільки в сім’ї з’являється довгоочікувана дитина, батько не відходить з-під вікон пологового, дістає лікарів як там його дитина та радіє так, ніби це найбільша в світі його мрія – щоб родилася його дитина.
При виписці він влаштовує грандіозне свято, море квітів, друзі, привітання, фотосесія, побажання щастя та здоров’я малюку і мамі. Замовляють таксі та всі щасливо їдуть додому.
І одразу по приїзду додому татко різко змінюється. Він виходить з кімнати, залишає там дружину з дитиною в кімнаті, тихесенько закривши двері та йде до свого улюбленого дивану, бо в нього час відпочинку, а завтра на роботу. А мама що? Мама і сама впорається х вічним вставанням до малюка вночі. І байдуже що шви ще свіжі та напружуватися не можна.
Зранку тато йде на роботу. А за собою залишає бардак на кухні та незастелений диван, який потрібно ще й скласти. А щоб його скласти потрібно підняти одну частину, яка не легенька. В мами досі свіжі шви.
Ввечері тато дзвонить мамі, та каже, що затримається після роботи, бо його друг/кум/брат/сват потребує допомоги з машиною/ремонтом/потопом, тому ввечері нехай не переживає не займає його дзвінками.
А мама дома вільна, вона ж в декреті. Тим часом мама погодувала дитину, прибрала, застелила, помила, попрала, їсти приготувала, на прогулянку з дитям сходила, до лікаря на огляд швів пішла, прийшла, знову погодувала дитину, перевдягнула, помила, знову прибрала.
Татко знову прийшов пізно з роботи. Мама попросила винести сміття. Тато шокований. Невже мама, яка цілими днями дома, не мала часу винести сміття? В його очах він в цій ситуації найбільше втомлюється, а дружина просто відпочиває дома. Він і на роботі, і друзям допомагає. Відчуття власної значимості виросло до небес.
Все повторюється із дня в день. Черговий стандартний день тата і мама. Але чи точно він стандартний? Тато знову приходить мало не в опівночі. Заходить до квартири, а там пусто. Мами немає. Дитини немає. Шафи, де були мамині та дитячі речі немає. Він тепер там сам.
Тато набирає маму:
-Де ти є?
-Я в мами, ми тепер будемо жити тут. Вона допомагає мені в першу чергу, а не своїм подругам.
-Ти розумієш, що в Слави(Стаса, Васі, Петі, Юри) була така ситуація… Безвихідна. Я мав допомогти. Без мене він би не впорався.
-Добре, ти молодець, що допоміг. А я тепер буду справлятися сама. Та чому тепер? Нічого нового. Буду справлятися так само, як і справлялася останні пів року – сама і без тебе.
-Що такого в тому, щоб допомогти друзям?
-Нічого такого, все добре. Всі друзі потребують щоденної допомоги, окрім мене. Можеш не переживати, тепер я точно буду сама. Можеш продовжувати виручати своїх друзів.
Так от. А можливо потрібно було правильно розставити пріоритети та навчитися брати на себе відповідальність, а не тікати від неї під приводом допомоги друзям?
