Майже у всіх перше кохання минає швидкоплинно й ми знаходимо іншу половинку, з якої проживаємо все життя. У мене склалось дещо по-іншому. Мене звати Олена й це моя історія кохання.
Коли я закінчила школу, то закохалась в одного солдата. Доволі довго ми зустрічались й вирішили одружитись. Він прийшов до моїх батьків просити руки й вже за місяць ми заручились. Після його відіслали у Ліван, а я залишилась його чекати. На жаль, він так і не повернувся! Мої батьки мене втішали як могли. Його навіть не привезли у рідну Україну. Поховали на чужині.
Я дуже тужила, але життя все-таки продовжується. Через 5 років я зустріла іншого й покохала його. У нас народилися діти, а тепер вже й внуки. Життя минає доволі непогано, але бувають дні, коли я згадую мого Віталіка й потім відчуваю себе винною перед моїм чоловіком, який нічого не знає про цю історію і вважає себе моїм єдиним коханням. Ніяк не можу викинути його з голови. Подумки уявляю, яке б могло скластись у нас життя, якби він повернувся, які б могли бути у нас діти. Ви не подумайте, я люблю своїх дітей й не можу собі уявити своє життя без них, але бувають мимоволі проскакують такі думки.
Я досі продовжую спілкуватись з його сестрою. Ми стали доволі непоганими подругами, однак навіть їй я не відкриваю цієї таємниці, бо мені й собі соромно в цьому зізнатись. Я ще досі в думках його кохаю і не можу забути. Минуло здавалося б вже 30 років, а відчуття, що це було лише вчора. Слава Богу, що мій чоловік не читає моїх думок, бо було б мені непереливки!
