Ми поверталися з сином додому. Після роботи за зайшла за ним у дитячий садочок. Поговорила з вихователькою як він себе поводить, чи нормально поїв. Стандартні питання батьків. Коли ми вийшли за ворота дитячого садочка я запитала у сина як минув його день. «Мамо, вихователька обізвала мене дівчинкою» – сказав син та трохи насупився. Погодьтеся, це не найкраще, що можна почути від сина на питання як минув його день.
До того ж по телевізору постійно розповідають про усілякі нові методи виховання та самоідентифікацію дітей, коли вони самі вирішують хто вони є: хлопчик, дівчинка чи взагалі казна-що. А нещодавно новини про те, що дітям тепер розповідатимуть про те, що і як відбувається у дорослих та різні орієнтації. Тому відповідь мого сина трохи мене збентежила. Я не могла повірити, що вихователька у такому віці могла перейняти всі ці «нові» ідеї.
«А як це сталося» – почала я далі розвивати розмову з сином. «Ну коли вихователька побачила мене сьогодні з новою зачіскою, то сказала, що я схожий на тебе». «Той що»? – запитала я. «Як що, ти ж дівчинка, а отже і я схожий на дівчинку».
Дитина ледь не плакала. Я собі стільки всього навигадувала в голові, а виявляється він просто не правильно зрозумів виховательку. Вона лише підкреслила, що він дуже схожий на мене. В мене аж від серця відлягло. Поки ми дійшли до дому, то я йому пояснила, що вона насправді мала на увазі й що він її просто не зрозумів.
Коли на наступний день я розповіла все виховательці, то вона навіть засміялася. Їй було ніяково, що своїм наївним коментарем, на який ніхто б інший не звернув уваги вона ненароком збентежила дитину. «Ох, які вони стали креативні. Потрібно щоразу бути уважнішою та слідкувати за тим, що говориш».
