Звати мене Юлія. У моєму житті щось не за планом відбувається, неприємності одна за одною.
У мене є брат Антон. Раніше ми з мамою жили у великому заміському будиночку. Цей маєток ще тато зробив. Наш батько тримав свою фірму, був її директором. Одним словом, сім’я наша заможною була. Тато помер від хвороби, коли ми ще підлітками були. І його власність перейшла до маминих рук. На жаль, вона теж недовго прожила – трагічно загинула.
Коли ми з Антоном вчилися в університеті, то мешкали в орендованих квартирах. Будинок, в якому промайнуло наше дитинство, пустував. Ми змушені були поїхати з міста, де навчалися. Повернулися з братом до рідної домівки майже одночасно. Покійна мама заповіла нам будинок на двох. Вона однаково любила нас, адже ми двійнята.
Антон переїхав до нашого дому не сам. Він майже рік був одружений. Його Оксана ніколи мені не подобалася. Вона була занадто високомірною, примхливою та жадібною. У неї була вже дитина – старший син Микола. З Антона нитки плела – усі її забаганки обов’язково задовольнялися. І як він, розумний хлопець, міг на неї повестися? Для мене це залишається загадкою. Однак це його вибір і я маю його поважати.
Ми декілька місяців жили разом у будинку нашої покійної мами. І ось декілька днів тому Антон заявив, що Оксана вагітна. Я відповіла, що щиро радію за них.
Та на цьому наша розмова не закінчилася:
– Розумієш, Юліє, нам буде тісно усім разом жити. Ми хотіли тобі запропонувати…- почав Антон.
– Та що ти тягнеш? Кажи усе, як є… Усе, про що я тобі говорила! – втрутилася Оксана. – Як не можеш, то я сама скажу!
Вона підійшла до мене і зневажливо промовила:
– Юліє, у тебе ж є хлопець. Ти ж можеш до нього перебратися. Нам усім тіснувато стане, коли дитина народиться. Сама ж говорила, що тобі ще рано дитячі крики слухати!
Я стояла, зацепенівши. Так, у мене є хлопець Матвій. Він зараз на передовій. Куди мені вибиратися? До його батьків? Адже цей будинок – дім моїх батьків. Нещодавно я знайшла тут роботу, влаштувалася медсестрою. У вільний час волонтерством займаюся. Мене й так частенько вдома не буває.
Я довго не могла нічого відповісти. А потім сказала:
– Я залишуся тут!
Тільки після цієї розмови зі мною в цьому домі ніхто не розмовляє. Навіть Антон. Я не відчуваю себе у чомусь винною. Чому я повинна йти геть? Думаю, що наші батьки були б проти такого рішення.
А як би ви вчинили у цій ситуації? Мене гнітить, що я є тягарем у власному будинку.
