То був грудень 2020 року. На вулиці лежав перший сніг. Холод набирав оберти. Вероніка закуталася в пуховик. Довгим шарфом прикрила носа. Ручки заховала в рукавиці. Дівчина поверталася додому з роботи. Вона працювала в дитячому садку кухаркою. Робота не надто важка, але дуже відповідальна. Потрібно дотримуватися усіх норм та правил не тільки тоді, коли приходить перевірка, а двадцять чотири на сім!
Погляд Вероніки зачепився за молодого хлопчину. Він тупцяв з місця на місце. Бідний дмухав на свої задублі пальці. Поряд з ним знаходилася кав’ярня.
- Ех! Хлопче! – Покликала Вероніка. – Чому в кав’ярню не заходиш? На дівчину чекаєш?
Хлопчина посміхнувся.
- Та ні. Яка дівчина? Сестру зустрічаю. Мене, до речі, звати Ян. – Він простягнув руку.
- Вероніка. – Дівчина скріпила знайомство легким рукостисканням. – А де сестра вчиться? Мабуть, в якомусь університеті?
- Ні. – Ян засміявся. – Вона ще маленька. Тільки в садок пішла.
- Довго чекаєш?
Ян дістав з кишені телефон.
- Тридцять хвилин.
- Так, стоп. Почекай. А чому вона сама з дитячого садка їде? – Вероніка аж за серце схопилася від тривоги. – Це ж небезпечно! Ой, вибач… То ж не моя справа…
- Та ні! – Хлопець знову засміявся. – Все добре. Її вихователька привозить сюди. Віддає мені, а сама їде далі.
- А-а-а! Ось воно що.
- Працюю багато. – Пояснив хлопець. – Не маю змоги забрати свою зіроньку.
У Вероніки душа затріпотіла. Який привітний хлопчина, а ще турботливий та ввічливий. Невже в такого немає дівчини? Важко в таке повірити!
- Слухай, може якось вийдемо на каву? – Неочікувано запропонував Ян.
- Га? – Вероніка геть втратила почуття реальності, поки літала у власних думках.
- Я хотів тебе зараз кавою пригостити, але щойно прийшло повідомлення від виховательки – Олени Іванівни. П’ять хвилин і вони будуть тут. Тому, зараз не встигну.
- А! Так- так! Ти запишеш номер чи я?
- Звісно, я. Диктуй. – Вероніка дала свій номер. Поки казала цифри, непомітно розглядала обличчя Яна. – Чу-до-во. – Протягнув хлопець. – Я подзвоню на цьому тижні. Добре?
- Ага. – Дівчина кивнула. – Бувай, Яне! Чекаю на дзвінок!
Дівчина продовжила свій шлях додому. Через хвильку не витримала. Обернулася. Ян дивився їй у слід і посміхався. Вероніка також посміхнулася у відповідь.
Ян залишив після себе гарне враження та якесь незрозуміле тепло в душі. Надзвичайно дивно, що той хлопець так запав їй у душу. Вона бачила його всього-лише один раз. Цього замало, аби закохатися. В Яна якась неймовірна енергетика. До нього тягне, наче він магніт.
В середу хлопець не подзвонив. В четвер також. Вероніка намагалася не розчаровуватися, але невеличкий смуток час-від-часу турбував її серце. Чому він не дзвонить? Може вона здалася йому якоюсь легкодоступною? От так сама підійшла. Нав’язалася… Напевне, він чисто з ввічливості попросив її номер, аби потім спровадити. Точно! Сама вина! От дурна. Причепилася до хлопця, який просто собі стояв, нафантазувала чорт знає чого, а насправді…
Прийшла п’ятниця. Останній робочий день для Вероніки. Сьогодні вона звільняється і буде йти далі. Багато років дівчина працювала у цьому садку, але зараз їй тут затісно. Коли вона тільки починала свій шлях, як кухарка, то відчувала себе тут дуже добре. Час йде. Дівчина набралася невеликого досвіду. Пора рухатися далі.
В той день Вероніка готувала особливо старанно. Останні страви, для її улюблених малюків. З яким апетитом діти наминали Веронікину кашу! По два рази за добавкою приходили. Дівчина ледь стримувала сльози. Сама не знала, чому хотіла плакати: чи то від щастя, чи то від смутку. Якось воно все накотилося в один момент. Ян, робота, дітки…
Вероніка протирала останній ніж.
- Та кинь його. – Втомлено сказала тітка Віра. – Ти вже все… Кінець. Йди додому. Я все сама дороблю.
- Точно? – Невпевнено перепитала дівчина.
- Точно-точно…
Вероніка йшла на зупинку не в надто гарному настрої. Рік пропрацювала в цьому місці. Тут сталося багато хорошого. Скільки діток вона нагодувала! Багато дівчат зустріла! Чудових кухарів, які навчили її різним кухонним хитрощам.
Наче в марені, сіла на автобус. Сама не помітила, як приїхала на зупинку.
- Вероніко!
Дівчина аж підскочила.
- О, Господи! В мене телефон замерз, завис і… Ну, і все! Не зберігся твій номер! А так хотів тебе покликати на каву. Пробач мені, будь-ласка! Ти ж пробачиш? Я виправлюся, чесно-чесно!
Вероніка навіть п’ять копійок вставити не могла.
- Ой! А це моя сестричка! Познайомся, Олю з…
- Ніка Петлівна! – Залепетала маленька Оля.
Вероніка, сама не знаючи чого, почала гучно сміятися. Їй було так весело, як ніколи в житті. Ян дивився то на неї, то на сестру.
- Ви знайомі?
Дівчина кивнула.
- У Ніки Петлівни насмасніша каса! – Пролепала дівчинка і аж заплигала на місці.
- То що, – Вероніка хитро подивилася на Яна, – веди на каву.
Хлопець досі нічого не розумів. Стояв і чухав потилицю.
- А ти розкажеш, звідки це ви знайомі?
Вероніка знову засміялася.
- Ходімо вже!
Дівчина вхопила Яна за одну руку, Олю – за другу і потягла в бік кав’ярні, яка стояла прямо в них під носом.
