Сашко з Лідою жили не дуже заможно. Чоловік вірив, що все незабаром зміниться. Спочатку заспокоював себе, що у дружини після пологів депресія. Потім думав, що Ліді треба просто розслабитися, тому вона й ходить до подруг та повертається постійно сама не своя. Та ще й той запах від оковитої! Сашко мріяв, що добре все буде, що буде в них чудова родина з його коханою. Однак не так сталося, як гадалося.
Ліда ніде не працювала, бо доводилося бути постійно в декреті. Аж трьох дівчаток таких чудових народила! І між кожною – різниця в один чи два роки. А Сашко заробляв мало, або так здавалося Ліді. Багатодітній родині потрібно немало коштів! Тим паче, дівчатка росли. То їм ляльки та пупси потрібні, то взуття, то одяг, а там уже й косметика! Дружина за гроші чоловіка ганьбила, постійно сварилася з ним. Мовляв: нікчема, не можеш знайти пристойну роботу!
Одного разу Сашко повернувся додому, а у Ліди подруги на кухні сидять. Доньки голодні, їсти нічого не зварено, а Ліда зі своїми однокласницями до ч арчин прикладаються. Тоді не стримався Сашко. Спершу хотів на дружину на кричати, але потім в останню мить схопився за пляшку. Один ковток, другий… Як же легше стало від того… На задній фон відійшли усі проблеми.
Так Сашко з Лідою почали п иячити удвох. Вони перестали турбуватися про дівчаток, їм взагалі став байдужим світ. Маленька Альбіна, Ганна та Ярослава постійно потребували чогось. А після щоденних посиденькок Ліда та Саша неспроможними були відповідати за дітей. Через деякий час соціальні служби змогли позбавити їх батьківських прав. Саме так дівчатка опинилися у дитячому будинку.
Минуло ще декілька років. Альбіна, Ганна та Ярослава випустилися з дитячого будинку. Вони чудово влаштувалися в житті. Дівчатка вивчилися, знайшли хорошу роботу, вийшли заміж, отримали квартири. Сестрички завжди підбадьорювали одна одну, допомагали. Про батьків кожна з них пам’ятала, однак домовилися більше про них не говорити. Дівчата не могли збагнути, за що батьки так з ними вчинили?
Але одного разу сестри зібралися, вирішили поїхати до рідного міста й прогулятися вулицею дитинства. Біля під’їзду, де колись вони жили, дівчата побачили чоловіка, що ледь на ногах тримався. У цьому зморшкуватому, підстаркуватому дядечку вони упізнали свого батька.
– Тату, невже це ти? Не впізнаєш? Це ж ми – твої доньки! – промовила зі сльозами наймолодша – Альбіна.
Чоловік наче протверезів. Він кинувся у ноги донькам:
– Пробачте мені, дітоньки!
Мама їхня давно п омерла. Сестри не думали, що зустрінуть батька. Вони не знали, що їм робити. Треба пробачати, чи не заслужив того їхній тато, бо жили з дитинства в інтернаті через нього?
