Останніх дев’ять років свого життя я категорично проти бронювання квитків у купе. Плацкарт і тільки плацкарт. А стане зрозумію вам моя позиція після того, як я розповім одну історію, що трапилась зі мною тоді. Кожен раз, коли я згадую про той випадок, то мене аж перетрушує.
Річ у тім, що тоді я навчалась в університеті столиці і зі свого маленького містечка мусила добиратися туди потягом. Ну от в той день, як завжди мала їхати, батьки хотіли мені комфортніших умов, тому взяли квиток в купе. Та я ще з перших хвилин свого перебування там зрозуміла, що із сусідами мені не дуже пощастило.
А сусідами цими було троє хлопців. Наскільки я зрозуміла, то один із них саме в цей день святкував День народження. Не встиг потяг рушити з місця, як юнаки почали святкувати. Я відразу зрозуміла, що дорога буде веселою, тому полізла на верхню полиці, аби й уваги не привертати. Та ці троє так до мене причепились, так сунули за руки і ноги до столу, що я мало не вкалічилась. Алкогольних напоїв з ними я, звичайно ж, не пила, тому просто замовила чаю у провідника.
Коли ми трішки посиділи, то я глянула на годинник і вирішила влягатись спати. В той момент двоє хлопців вийшли, залишивши мене з Андрієм, іменинником. Не встигли двері зачинитися, як він почав до мене чіплятися, лізти своїми руками, завалювати на нижню полицю. Я кричала як навіжена, билась та кусалась, адже прекрасно розуміла, що мене тут чекає. Ніхто не приходив мені на допомогу. Досі не розумію як, але я змогла вирватись та побігла до провідника.
Мені було неймовірно страшно та важко розповісти про все, що трапилося. У голові били дзвони від переляку. Провідниця сама боялась іти туди, тому покликала колегу із сусіднього вагона. Разом вони пішли до того купе, аби забрати мої речі. Потім мене переселили до вагона на іншому кінці потяга, де вже їхали чоловік, дружина та їх донька.
Поліцію ми не викликали, провідники заспокоїли мене, налили м’ятного чаю. Заснувши, я бачила у сні щось тихе та спокійне, поки реальний шум мене не збудив. По тамбурі бігав той п’яний Андрій і намагався мене знайти.
Коли ми майже приїхали до столиці, я підійшла з речами до виходу і на пероні знову потім побачила його. Такі злі, налиті кров’ю очі не сплутаєш ні з чим. Я побігла світ за очі і навіть не відчувала важкості своїх сумок.
Декілька наступних днів я боялась вийти на вулицю, боялась іти на пари, адже всюди мені ввижався кривдник. Багато років пройшло, а я досі здригаюсь від цього і думаю, якою була дурною, що побоялась викликати поліцію.
Тепер для мене поїздки в потязі, а особливо в купе – табу.
