Я живу в Польщі близько шести років. Емігрувала сюди разом з чоловіком та сином. Починали ми з самого низу. Працювали на заводі за 14 злотих на годину. Паралельно вчили мову. Син навчався та трішки підробляв дистанційно.
Цікава історія сталася саме місяць тому. Ми вже маємо своє житло в Польщі. Заробили на нього важкою працею. Сина віддали до університету, який коштує не малих грошей. Загалом, нас можна назвати заможними людьми. Очевидно, що в такій ситуація, яка зараз відбувається, ми зайнялися волонтерством. Збирали продукти та речі першої необхідності. Все зібране віддавали українцям. Нещодавно, ми вирішили допомагати з житлом.
Наш колега запропонував хорошу ініціативу: українці, які мають гроші і живуть тут давно, можуть зібрати кошти та орендувати якийсь хостел для українців. Впоралися за тиждень. Найважче було саме орендувати хороший будинок, зі всіма зручностями. Близько двох тижнів ми кожен день вели переговори з орендарями. Всі відмовляли. Нарешті, нам пощастило. Ми спромоглися втілити задумане у реальність.
Допомога потрібна багатьом, тому не дивно, що хтось опинився за бортом. Багато людей досі писали нам і просили допомоги. Ми хотіли допомогти усім, але не мали такої змоги. Найбільше моєму чоловіку запала в душу одна молода дівчина з дитиною. Увесь свій вільний час він приділяв їй.
Я нічого дивного в його поведінці не бачила. Через мене щодня проходило сотні дзвінків та повідомлень з різними проханнями. Я просто не мала часу для ревнощів, але одно дня сталася та сама дивна ситуація. Вдома на мене чекав чоловік, син і та дівчина з дитиною. Мене ніхто не попередив про її візит.
— Я покликав Міру до нас. – Пояснив чоловік.
— Добре. – Кивнула я.
— Вона поживе в нас, стане на ноги і тоді зможе самостійно знімати житло в Польщі.
Після тих слів, я остовпіла. При Мірі нічого не говорила. Дочекалася, поки вона ляже спати і тільки тоді покликала чоловіка на розмову.
— Чому ти не порадився зі мною? – Я говорила тихо, аби Міра не почула.
— Думав, ти не проти. Їй же нікуди діватися. Вона зовсім саменька в чужій країні! Батьків не має, а на руках шестимісячна дитина. Їй вкрай потрібна допомога!
— Коханий, усім не допоможеш, це раз, а два – ми вже підняли на ноги геть усіх! Віра обіцяла, що до кінця тижні знайде для неї кімнату.
— А раптом її виселять через крики дитини?
— Ну… Навіть не знаю, що тобі казати… Навколо дорослі люди і всі чудово розуміють, як зараз усім важко. І взагалі, чого це її мають кудись виселяти? Ми ще навіть не знайшли ніякого житла, а ти вже думаєш про негатив!
— Я просто думаю про всі можливі варіанти. Може, їй краще побути з нами? Вона заважати не буде!
Мене дивувало, з яким запалом мій чоловік захищав зовсім не знайому дівчину. В той же час, я списала все на його щире бажання допомогти. Міра залишилась з нами.
Лише декілька днів все було добре. Згодом, з’явилося купа проблем. Одна з них – мого чоловік ніколи не було вдома. Він постійно гуляв з Мірою. Тій дівчині приділяв всю свою увагу. Чоловік няньчився з її дитиною, наче з рідною. Про свою справжню сім’ю забував. Сина також обурювала поведінка батька. Василь не раз робив йому зауваження, але чоловік не реагував на них.
Мої підозри росли. Почала зароджуватися ревність, за яку я сильно картала себе. Міра справді не приносила нам проблем, якщо думати про побут. Вона ніколи не шуміла, прибирала за собою та поводилася украй ввічливо. Біда лише в тому, як дівчина ненав’язливо прив’язувала мого чоловіка до себе.
Коли я вчора прийшла додому, то застукала свого чоловіка в її кімнаті. Я не знаю, чим вони там займалися, але він вилетів від неї розпашілий. Зачинився в ванній і довго не виходив. Міра також заховалася. Я зжерала себе зсередини. Хотіла негайних пояснень! Але, з іншого боку, я ж нічого конкретного не бачила. Що я їм скажу? Мені здалося, що ви там цілувалися, тому виправдовуйтеся? Чи як? Може в мене розігралася фантазія і я надумала собі лишнього? Не хочеться образити Міру. Не бажаю бути схибленою жінкою, яка скрізь бачить зраду, але й душити в собі ревнощі втомилася. Що мені робити?
