Коли я закінчила університет, то завагітніла та народила двійнят. Виховувала я їх сама, тож можете собі уявити, як це було тяжко. Мені не хотілось, щоб мої діти чимось відрізнялися від інших діток, тому я старалась замінити їм батька та давати все лише найкраще. Коли хлопці пішли в школу, то на які тільки гуртки вони не ходили. Я намагалась знайти гроші на будь-які забаганки.
Минулого року я познайомилась із Євгеном. Він саме був моїм однолітком. Мав власний бізнес та був доволі успішною людиною. Скоро ми знайшли спільну мову та почали зустрічатися.
На той момент мені здавалось, що я заслужила бути по-справжньому щасливою хоча б зараз. Тим паче, діти уже немаленькі, не потрібно буде звикати до нової людини, це не стане для них травмою. Тож коли Женя запропонував мені узаконити стосунки, то я прямо не тямила себе зі щастя.
На крилах кохання я летіла розповідати своїм дітям таку новину. Та сталось те, чого я аж ніяк не очікувала. Мої сини відреагували дуже і дуже гостро. Звісно, вони були проти мого одруження, сприйняли цю вість як особисту образу та сказали, що їхнього тата я не любила, якщо так просто знайшла йому заміну.
Мені було настільки образливо чути такі слова, що очі відразу почали наповнюватись слізьми. Від дня см_ерті мого чоловіка минуло вже двадцять років, невже я не маю права трішки пожити для себе? Це не означає, що я не любила чоловіка. Це означає лише те, що час минає і ми не стоїмо на місці, не можна плакатися все життя.
Загалом, ситуація мене максимально засмутила. До вечора я проплакала. І так і не зрозуміла, як бути далі і що робити з тим розписом.
