Звуть мене Роксолана. Наразі мені 30 років. Сама маю чоловіка, з яким виховую донечку і сина.
Своїм матеріальним забезпеченням я повністю задоволена. Наша сім’я має два автомобілі, власну квартиру та дачу. Ми можемо собі дозволити відпочинок на морі декілька разів у рік та походи до ресторанів регулярно. Щодо моїх батьків, то вони також не бідують.
Тому ніколи мені в голову не приходило, як живуть інші пенсіонери. Якось ми відпочивали всією родиною на дачі, терміново мене викликали на роботу, тому я сіла у автомобіль і попрямувала до міста, а батьки та діти мої залишились у селі.
По дорозі на обочині я помітила старенького дідуся із ціпком. Мені чомусь настільки стало шкода його, що призупинилась, аби його підкинути до потрібного місця. Коли він сів до машини, то я точно зрозуміла, що він бідує. На вигляд був дуже немічним та нещасним. Одяг був дуже зношеним і протертим.
Старий попросив мене довезти до міста, оскільки маршрутка буде їхати вже близько десятої вечора. Всю дорогу ми спілкувались про життя.
Він розповів, що на свою пенсію він не може собі дозволити взагалі нічого. Тих коштів вистачає лише на оплату комунальних послуг, а на нормальну їжу вже нічого не залишається. Коли ще кохана була жива, то обом їм жилося простіше. За дві пенсії можна було більше розпланувати та купити. А тепер самому важко живеться. Та і на душі гірко, за жінкою сумує.
Біля хати він тримає невеличкий город, аби хоч там собі щось виростити, також мав курочок та качок. Але тепер уже такі літа, що і з цим справитися важко. А хто ж старому допоможе?
Виявилось, що Олексій Степанович у минулому був директором школи. Тепер там уже молодші люди. А він на одну пенсію старається виживати.
Мені стало неймовірно шкода дідуся, тому вирішила допомогти чим можу, тобто фінансово. Витягла із гаманця гроші, але він категорично відмовився брати їх. Вдалось непомітно засунути йому їх до кишені.
Оце декілька днів я не можу відійти від тої зустрічі. Невже такі люди не заслуговують від держави можливості на нормальне життя?
