З Анжелою ми одружилися ще зовсім юними. Весілля було вимушеним, адже наречена вже була при надії. Не можу сказати, що між нами були великі почуття, але коли про вагітність дізнався її батько, то одруження було неминучим.
Так у 19 років ми з Анжелою стали батьками. Коли ми приїхали з пологового будинку, дружина просто заявила, що не готова ще стати мамою, тому «умиває руки». Молода жінка взяла деякі речі, пішла з дому й не повернулася. Я не відразу зрозумів, куди саме поділася Анжела, але першим на сполох забив наш син. Як виявила моя мама, він зголоднів.
Про зникнення вже скоро дізналося все село. Батькам дівчини я повідомив відразу, бо думав, що вона пішла до них. Вони навіть не уявляли, куди Анжела могла подітися. Всі свідки, як один стверджували, що бачили її на зупинці. Жінка сіла на найперший автобус до міста, та далі її вже ніхто не бачив.
Заяви в поліцію та наші пошуки не дали ніякого результату. Я вирішив, що не маю права кидати свого сина, тому заручившись допомогою бабусь і дідусів, я взявся його виховувати.
Через півроку на роботі познайомився з хорошою дівчиною. Коли вона дізналася про сина і дружину, то дуже здивувалася. А коли я запитав, чи змогла б вона виховувати чужу дитину, то вона з упевненістю відповіла, що дитина коханого чоловіка не може бути чужою.
Штамп у паспорті вже давно став формальністю, але нас з Анжелою ніяк не могли розлучити через малолітнього сина. Довелося збирати документи на визнання її безвісти зниклою. Тільки тоді я зміг розлучитися. З Яною ми одружилися вже через місяць.
Вона дійсно стала для Нікітки справжньою мамою, а мені чудовою дружиною. Саме завдяки їй я хотів досягати нових вершин та займатися своїм розвитком. Вперше після закінчення школи я замислився про вступ до ВУЗу. Я вже й забув, що все життя мріяв стати юристом.
Моя мрія збулася. І це все завдяки підтримці моєї дружини Яни. Вона весь час мене підтримувала та підбадьорювала, коли у мене щось не виходило. Спочатку я влаштувався на роботу в державну структуру. Коли здобув достатньо досвіду, то вирішив рухатися далі. Дякую Яні, що терпляче жила зі мною попри фінансову скруту.
Один мій давній знайомий з університету запропонував мені місце в престижній фірмі. Зарплата там в декілька разів вища, ніж на попередньому місці. Погодився я, не роздумуючи. Через рік я вже мав кошти на перший внесок іпотеки. Так у нас з’явилося своє житло, а згодом народилася й донечка.
Я дуже переживав, що Яна буде ділити дітей, але вона любила їх однаково, тому я був спокійний за свою сім’ю. Кращої матері годі де й шукати.
Якось в коридорі фірми, де я тепер працюю зустрівся з Анжелою. Вона зовсім не змінилася. Весь її зовнішній вигляд говорить про те, що вона живе безтурботним життям.
– О, привіт. Де б ми ще побачилися через стільки років?
– Привіт, Анжело, маєш гарний вигляд, як на безвісти зниклу дівчину. Де живеш, чим займаєшся?
– Та от шукаю роботу секретарем. Я ж нічого не вмію, крім готувати каву та відповідати на телефонні дзвінки. Можливо, зустріну тут якогось багатого кавалера, та й працювати не потрібно. А ти що тут робиш?
– Я тут працюю головним юристом.
– Чудово. Можливо, зустрінемось після роботи?
– Ні, дякую за запрошення, але мені потрібно поспішати додому. Мене там чекають.
– Шкода. А я думала, ми по старій дружбі будемо зустрічатися. Як набридне сім’я, то дзвони.
Анжела пішла далі з гордо піднятою головою. Мені було шкода її. Вона навіть не запитала про сина. Як добре, що доля розлучила нас ще тоді. У мене тепер чудова сім’я, а вона шукає, хто б оплачував всі її забаганки та капризи.
Коли я повернувся додому, то міцно обійняв дружину, сина й доньку. Який я все-таки щасливий чоловік.
