Моєму коханому 45 років, мені ж 40. Так, я розумію, що вік уже не юнацький, але ви собі навіть не уявляєте, якими молодими ми відчуваємо себе поряд один з одним. Можливо, хтось подивиться і скаже, що ми навіжені, коли ідемо по парку і тримаємось за ручки, коли дивимось один на одного з любов’ю та обіймаємось на лавочці. Але ж хіба важливо закоханим людям, як вони виглядають в очах у інших людей? Потрібно насолоджуватись життям максимально, щоб потім ні про що не шкодувати.
Зі своїм чоловіком я розлучилась ще півтора роки тому. Точніше, він мене покинув та пішов до молодої, красивої, підтягнутої дівчини. Я прекрасно розуміла, що їхні стосунки ненадовго, але якщо він так вирішив, то нехай, бажаю щастя.
Та от минув рік і я теж змогла відчути метелики у животі. Здавалось, що я знову студентка, яка закохалась у старшокурсника і кожен проведений із ним момент відкладається у пам’яті як щось особливе.
Та у всіх цій романтичній і милій історії є величезна ложка дьогтю, що не дає мені спокійно спати ночами. У Тараса є законна дружина та дитина.
Декілька разів я чесно намагалась розірвати з ним будь-які стосунки та приглушити в собі почуття. Але варто мені тільки поглянути в його глибокі очі, як думки ідуть кудись геть. В такі моменти мені здається, що крім нас нічого більше в світі не існує. І насправді таке кохання мене навіть лякає.



