Мого найкращого друга та однокласника звуть Дмитро. Щоправда, після випускного наші шляхи дещо розійшлися і я востаннє бачився з ним років п’ять тому.
Тож можете собі уявити моє здивування, коли випадково на вулиці рідного міста я зустрів його, зразу навіть не впізнав. Ми вирішили присісти в найближчому кафе і Діма розповів мені, що рік тому одружився на дівчині із Японії. Мені стало неймовірно цікаво, як так вийшло і які є особливості такого шлюбу.
Друг відразу сказав мені, що наші погляди на світ кардинально відрізняються. Навіть виховання та принципи у нас різні. І це приголомшувало.
В кафе ми сиділи довго і розмовляли, час біг просто непомітно. За цей час мені вдалось зрозуміти, що у стосунках пари не все так ідеально, як здається на перший погляд. В нас, в Україні, батьки м’якше ставляться до дітей та їхньої думки. В Японії ж з цим настільки строго, що можна навіть одружитись із не коханою людиною тільки через те, що так того хочуть батьки.
Що ще було важко – питання мови. Діма вчив японську ще до знайомства з дівчиною, але потім, очевидно, цей процес довелось прискорити. Ця мова дуже важка, але хлопець зміг опанувати її на розмовному рівні, на відміну від обраниці, яка українською і двох слів зв’язати не могла. Хоча знала якісь елементарні фрази привітання і подяки.
Ще одна вагома проблема – документи. Пара так і не визначилась після весілля, де хочуть жити, тому домовились, що будуть по черзі то там, то там, щоб все було справедливо.
Потім Дмитро почав помічати, що японки дуже замкнуті в собі і своїх переживаннях. Вони часто замовчують проблеми та не хочуть ділитись почуттями. Дуже важко спілкуватись із такими людьми, насправді.
Загалом, якщо є кохання, то воно перекриває всі недоліки, але все ж, для себе я зрозумів, що будувати міжнаціональні стосунки дуже складно.
