Народження дитини було довгоочікуваним для сім’ї Сергія та Насті. 5 років жінка не могла завагітніти. Працювала вона в дитячому садочку, тому всі невитрачені материнські почуття виливала на своїх вихованців. Дітки її теж дуже любила. Настя навіть одного разу завела розмову з чоловіком, щоб всиновити дитину з дитячого будинку. Той відмовлявся навідріз.
– Ми обов’язково народимо своє дитя. Тільки його я зможу любити по-справжньому. – так відповідав чоловік.
Нарешті Господь зглянувся над подружжям. Настя, дізнавшись про вагітність, відчувала себе найщасливішою жінкою в світі. Вона скоро стане мамою. Невже може бути щось прекрасніше за цю новину?
Дев’ять місяців очікування та нарешті ця зустріч. Сергій теж був задоволений, адже всі його друзі вже по другому разу забирали своїх дружин з пологового будинку, а він вперше. Та після розмови з лікарем радість зникла.
Пологи видалися складними. Дружина була в тяжкому стані через кровотечу, а дівчинка народилася з травмою тазу. Вірогідніше за все дитя на все життя залишиться інвалідом та не зможе ходити. Сергій не знав, як повідомити цю новину дружині, яка й без того була в тяжкому стані.
Щойно Настя прийшла в себе, відразу ж вимагала принести дитину, бо дуже хотіла вже побачити її. Це була справжня красуня, адже для матері її немовля – найкраще. Оскільки жінка ще була слабка, то не могла доглядати за донькою. Їй приносили дитя, щоб прикласти до грудей, адже вона хотіла зберегти молоко.
Лікар відразу ж сказав Сергієві про стан дівчинки, але дружині повідомляти новину чоловік не поспішав. Якось він увійшов до палати, коли дружина тримала дитину на руках та вирішив все розповісти їй.
– Ти б не прив’язувалася так до цієї дівчинки. Вона хвора і ніколи не зможе ходити. Навіщо нам інвалід? Я відразу не хотів травмувати тебе, бо турбувався про твій стан, а тепер мушу зізнатися, що ми маємо залишити цю дитину. Ми ще народимо інших здорових діток. Я вже написав відмову. Ти теж напиши. Видужаєш, ми повернемося додому та знову будемо працювати над продовженням роду. Якщо одного разу народила, то народиш і ще раз. А про цю дитину подбає держава.
Настя слухала Сергія та не могла повірити, що він може говорити такі слова про їхню принцесу. Як залишити? Як відмовитись? Як вона зможе любити інших дітей, якщо залишить свою первісточку? Лише струмочки сліз котилися по її щоках, бо більше й слова вона не могла вимовити у відповідь до Сергія.
Плакала Настя не через хворобу Вікусі, так вона назвала свою доню. Вона була вражена черствістю свого чоловіка. А ще говорив, що полюбить тільки їхню спільну дитину. А ось вона, їхня спільна. Чому ж її не любити? Її душа розривалася на шматки від слів чоловіка.
– Сергію, я все зрозуміла, – ледве видавлювала з себе слова жінка. – Ми тебе більше не затримуємо. Ти можеш іти. Я виховаю донечку самотужки, бо не уявляю свого життя без неї. А ти йди. Подавай на розлучення. Я не проти.
– Та ми ж з тобою стільки років разом. Ти що промінюєш мене на цю дитину, яка навіть ніколи не йтиме з тобою поряд за ручку?
– Сергію, просто йди…
Він пішов. Настя ще не знала, як буде жити далі, але була впевнена, що без Вікусі їй не буде життя. Вона готова пожертвувати чоловіком заради донечки. Якщо він не зміг полюбити цю крихітку, то не полюбить нікого.
Після виписки Настя оббивала пороги лікарень, щоб допомогти Вікусі. Всі розводили руками та говорили, що допомогти може тільки дороговартісна операція за кордоном. Таких грошей у жінки не було, адже вона жила лише на кошти, які виплачувала держава.
Якось у парку до Насті підійшов незнайомий чоловік та почав розпитувати, чому вона така сумна. Жінка розповіла про травму доні та вперше за тривалий час розплакалася. Незнайомець виявився ортопедом та запропонував прийти до нього на прийом.
Насті не було чого втрачати, тому вона наступного ж дня прийшла до лікарні. Анатолій Віталійович був молодим, але дуже перспективним спеціалістом. Стажування він проходив за кордоном, тому має досвід лікування подібних травм.
– Мамочко, набирайтеся терпіння, бо лікування буде тривалим. За кошти не турбуйтеся. У мене є знайомі волонтери, організуємо збір та зможете оплатити необхідні ліки. Травма вашої доньки не критична та підлягає лікуванню.
Лікар дійсно був правий. Маленька Вікуся вже через 8 місяців змогла стояти на ніжках, тримаючись за мамину руку. Це був тільки початок успіху. Скоро вона вже змогла й ходити та бігати. Поруч завжди був Анатолій Віталійович. За час лікування Толя на стільки звик до Насті з Вікусею, що не уявляв життя без них.
Вже через 10 місяців щасливий тато-Толік зустрічав разом з Вікусею з пологового будинку Настю з синочком. Щоб не випускати з рук свого сина та бути поруч зі своїми принцесами, чоловік викликав таксі. Настя відразу впізнала в шоферові Сергія – свого колишнього чоловіка, але він її не впізнав, адже вона прямо сяяла від щастя.
Коли подружжя виходило з авто, то шофер тільки й зміг промовити: «Яка щаслива у вас сім’я. А мені Бог не дав такого щастя». Настя лише з сумом глянула на колишнього та подумала, що він сам прогавив своє щастя.
