Довгий час я не хотіла віддавати свою дитину до дитячого садочка. Ну, тобто, відносно довгий час. Адже знаю, що дехто відводить діток в ясла, а я наважилась свою дочку віддати тільки в три з половиною роки.
Лідочка, як і всі діти, то радісно бігла туди, то не хотіла вранці вставати з ліжка. Інколи наш ранок починався із істерик, плачів і криків. І сьогодні все починалось саме так. Тому я відразу вирішила задобрити дівчинку та купити в магазині із солодкий батончик із горішками.
Увечері поки я вдягала дитину, то вихователька підійшла та сказала, щоб коли я закінчу, то підійшла до неї на серйозну розмову. Вона бачила, що вранці ми ще в роздягалці трішки сперечались і розповіла мені:
– Знаєте, ми сьогодні із дітками одну вправу виконували. Їм потрібно було зліпити із пластиліну своїх батьків. Ось ваша дочка зліпила татка.
Аліна Валентинівна показала мені звичайну фігурку із руками, ногами, головою, очима та ротом.
– А ось так вона бачить вас.
Вона вийняла із шухляди і показала мені якусь фігурку з кількома руками і ногами.
– Ваша донька зліпила із вас якесь чудовисько. Можливо, ви поговорите із нею із нею і якось налагодите стосунки? Може, це якась образа на вас. Дітки в такому віці часто дуже вразливі та чутливі.
Чесно, то я навіть не знала, що відповісти. Мені стало дуже неприємно, що моя донька ось так мене бачить. Коли ми йшли додому, то я почала розпитувала у неї про все. Ліда розповіла про те, що вони робили в садочку, з ким вона гралася, як поводила. Коли розмова зайшла про ліплення, то я запитала:
– А чому мене ти зобразила монстром?
Лідочка поглянула на мене, а тоді зупинилась і сказала:
– Це не монстр!!! Я просто хотіла показати, що у тебе багато кінцівок і ти всю роботу швидко робиш. Бабуся ж сама сказала, що у тебе сто рук. Сто я зобразити не змогла, а от по декілька вийшло.
Мене від такої відповіді ледве на землю не звалило від сміху. Це ж треба до такого додуматися. Виховательці треба розповісти про все, щоб не думала, ніби я над дитиною знущаюся.
