Із Дариною я одружився ще десять років тому. Відразу після весілля у нас народилась дитина. І тоді моєму щастю не було меж, адже мріяв про міцну сім’ю, про діток, про щасливі моменти пережиті разом. Завжди я хотів мати велику родину, тому коли наша перша донечка підросла, то я відразу захотів і друге маля. Я сподівався, що тепер буде син. Оскільки перша вагітність була незапланованою і протікала добре, то я думав, що і з другою проблем не буде.
Але було все зовсім не так, як я собі придумав. Цілих три роки ми намагались завагітніти, але нічого не виходило. Руки помаленьку опускались, і ми наважились сходити до лікаря на обстеження. Та Даші сказали, що у неї все гаразд. Тому, очевидно, далі до лікаря пішов я. І як висновок, результати аналізів показали, що мати дітей я не можу.
Коли я побачив цей листок і почув слова лікаря, то мені стало дуже погано. Перед очима став туман. Звідки ж тоді у мене дитина? Тоді сказав про свої переживання лікарю, він зазначив, що, можливо, сталось якесь диво або малоймовірний виняток. Проте така ситуація можлива.
Я повернувся додому із спокійним виразом обличчя. Мені не хотілось на той момент щось виясняти. Тому дружину я ні про що не питав. Я обрав варіант вірити у диво і бути щасливим. Але через п’ять місяців дізнався, що Даша вагітна. Таким щасливим як тоді я давно не був, особливо, коли дізнався, що ми чекаємо на хлопчика.
Та думка про безпліддя жила десь далеко у підсвідомості. І коли дочка підросла, то я став помічати, що вона схожа більше на найкращого друга Даші, аніж на мене чи неї. З того моменту мені не було спокою. Адже постійно хапала параноя, що дитина не моя. Якщо чесно, то говорити на таку тему мені дуже соромно із рідними. А думки заважають мені нормально спілкуватись із дочкою, бо в ній я бачу Костянтина.
Далі я вирішив все-таки відкрити правду для себе і зробити тест ДНК. Якщо тест виявиться позитивним, то я вже уявляю, як образиться на мене дружина та вся родина, але я хоча б буду спокійним. А якщо негативним, то я навіть не знаю, як жити далі.
