Ми з дружиною живем у невеличкому селищі. Майже у кожного тут – приватний будиночок. У нас житло відбудоване, дісталося нам у спадок. Тому мешкаємо ми у цій хатині з недавніх пір.
З сусідами нам не дуже пощастило. З одного боку, це пенсіонери, яким за 80 років. Вони не дуже бажають спілкуватися, замкнуті люди. З іншого – неблагополучна родина. Вони ніколи чомусь не йшли на контакт. Ми неодноразово намагалися завести з ними розмову, але то все було безрезультатно.
У цих сусідів була вівчарка. Собака постійно бігав по подвір’ю і нікого не пускав до їхнього будинку. І чоловік, і жінка були дуже дивними. Після декількох намагань поспілкуватися з ними, ми відкинули цю ідею і перестали шукати спосіб знайти спільну мову з цими неадекватними людьми.
Напередодні Святого Миколая їхня вівчарка поводила себе дуже підозріло. Вона була у будинку. Але цілу нііч вила і гавкала. Господарі зовсім на це не реагували. Ми не спали від того, що відбувалося. Навіть не розуміли – невже їм у будинку не заважали ті звуки?
Зрештою, моя дружина не витримала і направила мене до сусідів. Я довго стукав, але ніхто не відчинив двері. Тоді ми викликали поліцейських з кінологами. Адже насправді було страшно. Вискочить собака, а що буде після того невідомо. Вівчарка якась агресивна була.
Коли правоохоронні органи приїхали, я думав, що собака на них накинеться. Вони відчинили двері вже через декілька хвилин. Та вівчарка вибігла, навіть не гавкала. Вона схопила кінолога за рукав і потягнула до хати.
Те, що ми побачили далі, було неймовірним. І я б ніколи не розповів цю історію, аби вона не була такою дивовижною.
Виявилося, що в будинку був новонароджений хлопчик. І добре, що зима цьогоріч була теплою. Батьки покинули його разом з вівчаркою у будинку. Вона зігрівала його своїм теплом, вила і скавчала, ніби кликаючи на допомогу.
Ось так я впевнився, що іноді тварини бувають гуманнішими за людей. Дитину забрали до будинку маляти. Згодом знайшли його батьків, які були десь у гостях в іншому місті. Їй позбавили батьківських прав.
У нас з дружиною немає діток. Тепер ми хочемо забрати хлопчика до себе і вже збираємо документи для цього. Ми навіть дали йому ім’я – Миколай, адже, певно, і сам святий потурбувався тоді про нього. А вівчарку також хочемо залишити собі.
