Ми з чоловіком жили у шлюбі більше восьми років. Дуже хотіли дитинку, але нічого не виходило. Ми сумували з цього приводу, об’їздили усі клініки, які нам могли допомогти, усі святі місця. Скажу чесно, то був нелегкий період нашого життя.
Але нарешті диво сталося. Ми почули довгоочікувані слова: “У вас буде дитина!”. Нашій радості не було меж! Мій чоловік Руслан оберігав мене, як міг, ні в чому не відмовляв. Можна сказати – на руках мене носив.
Пологи пройшли з ускладненнями, тому нас з синочком Артемчиком перевели у відділення патології. Він народився раніше визначеного терміну, тож довелося нашій крихітці перебувати в палаті інтенсивної терапії для недоношених діток.
Я ж перебувала в іншій. Але постійно бігала до свого синочка, щоб нагодувати його та поговорити з ним. Я не могла дочекатися, коли все буде нормально і ми повернемося додому.
Зі мною в палаті лежала молоденька дівчинка Оксанка. Їй було лише сімнадцять років. Пологи у неї теж були важкими, тому її новонароджена донечка перебувала разом з нашим синочком.
Оксана мені розповіла, що одного нещасливого вечора на неї здійснив напад якийсь мерзотник. Після цього вона завагітніла. Дівчині аборт робити було протипоказано. Вона дуже страждала. Навіть намагалася накласти на себе руки, але мама Оксани її врятувала.
Вирішила дівчина написати відмову від дитини. На цьому ж і мати її наполягала.
Я намагалася не раз поговорити з Оксаною, пояснити, що діти – це Божий дар. Просила, щоб вона пішла до донечки, взяла на руки та погодувала її.
– У мене немає до неї материнських почуттів… І ніколи не буде! – байжуже промовила вона, дивлячись у стелю.
– А ти зроби, що я тобі кажу… і ти відчуєш, що це твоя кровинка. А як погодуєш – вже не зможеш її залишити. – намагалася її умовити я.
Та вона лише лежала і плакала. А ввечері таки я не побачила Оксану у палаті. Я думала, що вона пішла до донечки, але помилилася. Дівчина пішла назавжди. Вона відмовилася від своєї дитини.
Коли я ходила до Артемчика, дивилася на маленьку крихітку, яку залишила мама. Вона народилася у переддень Нового року. Йшов густий та лапатий сніг, тому я подумки називала покинуту дівчинку Сніжанкою.
А тоді зателефонувала Руслану:
– Коханий, давай заберемо Сніжану до себе… Їй так потрібна сім’я!
Чоловік мовчав. Мені здавалося, що він був незадоволений моєю пропозицією.
Але наступного дня, коли він провідував мене у пологовому будинку, Руслан сказав:
– Я вже не дочекаюся, коли заберу тебе, синочка та донечку додому.
Я була шокована. Який же він у мене чуйний та добрий!
Повернулися ми додому не лише з Артемчиком, а й зі Сніжанкою. Вони були неймовірно схожі між собою, наче насправді рідні по крові. Все дитинство братик з сестричкою були нерозлийвода, та й тепер, дорослими, чудово ладнають.
Зараз донечці двадцять п’ять років. Вона у нас красуня. Це добра, співчутлива та турботлива дитина. Сніжана закінчила педагогічний університет та влаштувалася на роботу до школи. Вона вийшла заміж за хорошого хлопця і тепер наша родина чекає поповнення.
Ми з чоловіком щиро вдячні Оксані за такий подарунок тоді, під Новий рік. Дякуємо Богу, що виховали і сина, й доньку. Наша родина – найщасливіша!
