Якось після вечері до нас хтось постукав у вхідні двері. Ми нікого не чекали, тому були дещо збентежені. Дружина саме поралась на кухні, мила посуд, тому відчиняти пішов я.
Коли двері відчинились, то переді мною стояла сусідка, що жила на поверх нижче. А біля неї ще й кілька працівників поліції. Спочатку вони попросили зайти у квартиру, а я не міг второпати, що відбувається. І запитав:
– А що сталось?
Виявилось, що наша сусідка Тетяна чомусь зробила висновок, ніби у нашій квартирі живе маленька дитина, над якою ми добряче знущ_аємось. Нібито завжди ми кричимо на неї, змушуємо щось робити. І ось свідома громадянка вирішила допомогти бідній дитині.
Чесно, то в той момент у мене аж мову відібрало. Ніяких дітей у нас із Олею не було. І ми навіть не думали поки про них, оскільки тільки нещодавно одружились, з’їхали від батьків і хотіли пожити удвох без турбот.
Крім мене, дружини та маленького собачати, що подарував нам на новосілля найкращий друг, нікого не було. Поліцейські обдивились увесь дім, кожну шпаринку, кожну шафу, але нічого не знайшли. Вони звернулись до сусідки і попросили пояснити, що їй чулось. Жінка сказала, що кожного дня ми сваримось на якогось Мишка, погрожуємо, що залишимо без їжі і ставимо у куток.
Тоді я розсміявся так, як ніколи ще в житті своєму не сміявся. Це ж треба таке придумати. З кімнати я виніс песика та показав нашим «гостям». Звуть його Михасик, тому що схожий на ведмедика і зараз ми вчимо його правильно ходити в туалет, дресуємо і так далі.
Підійшла моя Оля і підтвердила всі слова. Коли розсміялась вона, то сміхом залились і поліцейські разом із сусідкою. З однієї сторони смішно та безглуздо, а з іншої – велика подяка небайдужій сусідці, яка не побоялась взяти відповідальність і розібратись у ситуації, що склалась. Якби всі люди були такими свідомими, то в світі не було б наsильства.
