Добрий день! Мене звати Ольга. З чоловіком ми живемо у селі. Василь працює, а я поки що в декреті. Виховую двох маленьких діточок. Яні вже чотири роки, а Матвійчику нещодавно рік виповнився.
Сім’я наша не дуже заможна. Ми не маємо автомобіля, зате маємо власний будинок, за який досі оплачуємо борг. Стараємося також для діток, щоб вони нічого не потребували.
Я вдома вже засиділася. Весь час не було коли у гості поїхати, навіть до батьків, які живуть у місті. Працюємо з Василем, не покладаючи рук. А щодня – ще й хатні справи та догляд за діточками.
Тому, коли батьки сказали, що приїдуть до нас своєю машиною на Різдво – я неймовірно зраділа! Нарешті зможу провідати матір та батька, погостювати у них з дітками деякий час.
Мама зателефонувала і повідомила, що вони вже в дорозі. Я почала збирати Яну і Матвійка у гості до дідуся й бабусі.
Але через деякий час зайшов чоловік з подарунками для діток. Виявляється, що батьки просто привезли солодощі та іграшки онучатам, і швиденько поїхали. Навіть у будинок не зайшли! Ну як так? Навіть не побачили мене й дітей! Просто передали подарунки Василеві, який у той час був на вулиці. Мені аж плакати схотілося!
Я набрала маму:
– Мам, ну як так? Я ж з малими збиралася на Різдво у гості до вас!
– Доню, я розумію…Однак у нас сьогодні інші гості. Прийдуть дядько Олег та тітка Марина. То ми й поспішали, щоб вечеряти приготувати! – відповіла мама.
– Невже чужі люди для вас важливіші, ніж сім’я? – обурилася я.
– Олю, не веди себе, наче маленька! – відповіла врна.
Мені було прикро від такого вчинку моїх батьків! Ми наготувалися до них, я дітей налаштувала а вони просто утекли. Хіба це можна назвати справедливістю?
