Мишко уже декілька хвилин без єдиного поруху стояв біля вікна і пильно вдивлявсь у далину вулиці. Ось-ось з-за повороту має вийти Максимко і вони нарешті підуть гуляти до парку. Та чомусь друга не було, а терпіння уже закінчувалось.
Запізнившись на п’ятнадцять хвилин, Макс таки прибіг і Михайло бігом почав одягати теплу курточку, шапку і крикнув мамі, що вже йде. Та лише встигла сказати, щоб повернувся за дві години, перш ніж двері квартири зачинилися. Хлопчик був щасливий, що нарешті побігає, побавиться. Він би і сам давно пішов, от тільки батьки одного не випускають, кажуть, що так буде спокійніше.
Хлопці вважали себе досить дорослими. Обом уже було по одинадцять років. І чому тільки мами так за них переживають, як за маленьких? Всю дорогу вони обурювались, аж поки не підійшли до улюбленого парку.
В той день людей там майже не було. Це у хлопців канікули, а всі люди то на роботах, зайняті. І вирішили хлопці не гаяти часу та відразу іти до свого місця. А було цим особливим місцем озеро. Чомусь люди взагалі туди приходили не часто у холодну пору року. Тому Мишко та Максимко любили проводити час там, у спокої та тиші.
Михайло і рибку би хотів половити, але мама такого навіть з другом робити не дозволяє, а тата він свого не знає, бо той покинув маму ще при вагітності.
Ось підійшли хлопці до місця призначення, а там під кущем чоловік якийсь валяється. Вони думали, що йому зле і запропонували допомогти чи викликати швидку. Але незнайомець мовчав. Потім вицідив крізь зуби, що потрібно якось дотягти його додому. От парубки і допомогли чоловікові підвестись і тихенько сунули його туди, куди він вказував.
Йшли вони в протилежну сторону від своєї вулиці, тому Мишко постійно оглядався і намагався запам’ятати, як потім іти назад. Коли незнайомця було доставлено додому, то до воріт вийшла жінка. Вона спочатку злякалась, потім розчервонілась і врешті подякувала дітям за добру справу.
Михайло та Максим так швидко йшли, що ледве встигали ноги переставляти. Вони прекрасно знали, що на вулиці уже темніє і мама буде дуже переживати та сердитись, якщо вчасно вони не повернуться.
Мама Мишка уже сиділа біля вікна, коли хлопці з’явились на горизонті. Син цілий вечір розповідав їй про їхню пригоду і про те, як вони дорогу запам’ятовували. А мама аж побіліла, коли все це почула:
– Михайло, ну а ви нікого покликати більше не могли? Могло ж трапитись усяке. Може, взагалі той чоловік виявився б підставним і вас потім викрали. Хіба не бачив скільки таких випадків зараз буває?
