Микола Васильович був лісником. Чи було щось таке, що могло його перелякати? Звичайно, ні, адже стільки років він віддав лісу і навіть жив у ньому. Коли вечорами він чув незрозумілі звуки, то відразу біг на них, а не ховався в будиночку.
Якось на нього з темряви позирала втомлена та змучена лисиця. Він довго не думав, бо переживав за тваринок, як за себе і тому відразу виносив їй добрий шмат м’яса із холодильника. За всіх тварин боліла душа, бо ліс розростався дуже швидко, а їм, бідним, виживати було дуже і дуже важко в тих хащах.
Чоловік розумів, що лисиця голодна. Інакше, на повний шлунок, вона ніколи не наблизилась би до людської хати.
Через трохи часу до Миколи Васильовича приходила у гості й вовчиця. Вона також споглядала на нього із кущів голодними очима і чоловік виносив їй щось, бо не міг дозволити, аби хижа тварина за поживою ішла до села, де живуть люди.
Та сама вовчиця приходила до свого нового друга дуже часто. Але в якийсь день свої візити припинила і чоловік навіть засмутився. Минуло пів року і знову звук подруги почувся йому із чагарників. Микола Васильович був шокований, поряд із нею знайшов двох маленьких вовченят. Тепер три пари очей на нього дивилась голодним поглядом.
Лісник зрозумів, що всі ті рази вовчиця приходила по м’ясо не стільки для себе, скільки для своїх діток. І тепер вони, схоже, прийшли попрощатись, оскільки проскавучали щось на прощання і більше ніколи тут не з’являлись. Напевно, перебрались у інші ліси зі своїм табуном.
Ніколи мені б і на думку не спало, що такою ніжною може бути хижа тварина.
