З Валентиною в шлюбі ми уже понад п’ять років. Ми мали все, що бажали: і квартиру, і автомобіль, і гарні заробітні плати, і відпочинки на кращих курортах. Загалом, життя в шоколаді. Але було прикро від того, що за стільки років ми так і не змогли народити діток. В яких тільки лікарів ми не лікувались, як тільки не обстежувались, та виходу не було. І мене бентежило, що у цьому винен я.
Неодноразово я пропонував дружині вдочерити доньку, але вона ставилась до цього не дуже позитивно, оскільки не хотіла виховувати чуже дитя. Я ж не сильно противився цьому. Валя зателефонувала мені спробувати штучне запліднення. Та я не був готовим до такого, адже процедура досить дорога, а ми хоч і багаті, та таку суму не готові викласти за раз, тим паче вона не гарантує позитивного результату з першого разу.
Якось ми щось святкували і добряче випили. Не знаю, яким чином, але розмова повернулась у цю сторону і ми із другом обговорили всю проблему. Він сказав мені, що без проблем можна провести штучне запліднення і без лікарів. Я посміявся із такого жарту, а потім подумав, що дійсно можна просто звести друга із дружиною. Олексія я прекрасно знаю з самого дитинства, у ньому я впевнений, як ні в кому. І думаю, що така ситуація нас тільки зблизить. Пили ми ще довго і деталей подальших розмов я вже не пам’ятаю. Єдиний проблиск пам’яті: як я проводжу поглядом Валю до спальні із Льошею.
На ранок у мене страшенно боліла голова. Та не від того, що перепив, а від того, що зміг піти на такий жахливий вчинок. Як взагалі до такого можна додуматися? Коли я увійшов до спальні, то побачив сплячих друга та дружину. Вони були не зовсім одягнені і під ковдрою. Тому я просто розвернувся і пішов, аби не споглядати ту картину.
Я відразу поїхав до батьків і знаходжусь у них уже два дні. На дзвінки Олексія та Валі мені відповідати не хочеться. Та як взагалі мені з ними говорити? Я розумію, що у всьому винен сам, але як з цим всім жити далі?
