Не знаю, чи то я занадто молодий, чи такий несвідомий та черствий. Ніколи мені не хотілось думати про дитину, її народження та виховання. Мене зовсім не тішили якісь відео з Інтернету із дітками.
Коли ми з Олександрою познайомились, то я ще на перших побаченнях висловив своє ставлення до продовження роду і заявив, що швидше за все у нас не буде діток. Я не міг на сто відсотків це стверджувати, але поки позиція була така і в лікарів, до речі, я не обстежувався.
Якось мама розповіла мені, що в дитинстві я перехворів «свинкою». І ще тоді я зробив висновок, що дітей мати не зможу через це. В нашому селі всі знали таку прикмету чи правило: якщо чоловік переносить цю хворобу, то потім він буде безплідним.
Ця новина мене не дуже то й засмучувала. Я ставився до цього нейтрально, як і Саша. Тому обоє ми не сильно переймались через такий хід подій.
Через кілька років після весілля ми були просто шоковані, коли Саша зробила тест на вагітність і побачила на ньому дві смужки. Навіть, коли наш син з’явився на світ, то я досі не вірив, що це можливо. Тоді стали закрадатись сумніви, що дитина не моя. Хоча кохана прочитала мої думки і відразу почала переконувати, що ніколи мені не зраджувала.
Я не міг не повірити їй, але ж і повірити у таке диво складно. Тому вирішив, що піду на обстеження і всі карти відкриються. Десь в глибині душі я й радів, що у нас з’явилось маля. Менше родичі будуть обурюватись і люди кругом обговорювати. І якось так мило, що ми тепер повноцінна сім’я.
Моя мама постійно переконувала, що син на мене не схожий взагалі і з огляду на обставини, жінка таки сходила десь наліво. Я таких заяв не дуже розумів, бо як можна робити висновки, на кого схожа дитина, якщо вона поки схожа на всіх інших дітей планети?
Я довго не хотів добиватись правди та щось виясняти. Але матір настільки мене підбурювала, що я вирішив здатись і таки піти на здачу аналізів. От тільки боюсь, що дитина дійсно не моя. І що мені тоді стане легше?
