Коли Дмитрик був малим, то у садочку, а потім і в школі не знаходилось такої людини, яка б його не ображала. Кожного дня він приходив додому із сюрпризами в рюкзаку. А Діма тільки вдома ті пакості і помічав. Дівчатка в свою чергу також над ним лише насміхались. І коли у класі зароджувались перші симпатії, то Дмитро стояв осторонь та лише спостерігав.
До повного щастя тато нагородив його смішним прізвищем – Ведмідь. Ну ото знаєте, як в школі люблять над прізвищами глумитися. А тут і вигадувати нічого не треба, кличок придумувати. Та і хлопчик був незграбним, пухленьким, зі смішною ходою.
З дитини Діма став підлітком, але і в старшій школі своїх однолітків старався сторонитися. Він не раз слізно просив батьків перевестись у іншу школу. Але тато принципово цього не хотів робити, адже вважав, що якщо син зараз не навчиться відповідати на знущання та грубості, то потім буде тільки гірше. А потрібно вміти постояти за себе. Тим, що зміниш школу, проблему не вирішиш.
Минуло ще пів року і тато бачив, що нічого не змінюється, син тільки терпить усе та перемовчує. Тому вирішив завести його до тренера з боксу. Тренер відразу поглянув на хлопця та сказав, що класного боксера із нього не буде, але от форму можна підтягнути і навчитись прийомам.
Тоді Дмитро був шалено закоханий у свою однокласницю, але тоді вона на нього навіть не дивилась. А здебільшого і взагалі ображала та сміялись перед усіма однолітками.
Ось від випускного вечора минуло вже сім років. Та сама дівчина, Віка ішла вулицею. І назустріч їй молодий високий та статний чоловік. Вона побачила його, а в серці ніби щось кольнуло. От і вирішила познайомитися. Не придумала нічого кращого як спитати дорогу до найближчої тролейбусної зупинки.
– А коли ти, Віко, її забути встигла? – засміявся чоловік.
Коля дівчина підійшла ближче та поглянула на незнайомця, то впізнала в ньому когось:
– Дімка? Ведмідь? Не можу повірити, що це ти. Ти коли таким красенем встиг стати? Не хочеш кави випити, згадати наші шкільні роки?
– Ти мене вибач, але я поспішаю. Мене вдома наречена чекає, вечерю приготувала, не хочу запізнюватись. Може, якось ще зустрінемось.
Дмитро пішов і навіть не оглядався назад. А Вікторія лише дивилась на його спину. Якби вона колишнім однокласницям розповіла про цю зустріч, вони б ніколи не повірили, що той самий тихий хлопчик так змінився. І чого це вона у школі на нього уваги не звертала? Якби ж то знала, що він таким стане…
Після зустрічі Дмитро лише усміхався. Він знав, що змінився, а тепер переконався, що в кращу сторону, якщо колишні кривдники на нього ось так реагують. Добре, що його кохана не така, як всі ці дівки.
