Кіра майже не пам’ятала своїх батьків. Тато й мама загинули в автотрощі, коли дівчинці було лише шість років. Тому над племінницею взяла опіку її тітонька, сестра батька. Відтоді Кіра проживала з тіткою Христиною, дядьком Павлом та їхніми дочками. Двоюрідних сестер у неї було аж троє і кожна з них ставилася до Кіри не дуже люб’язно.
Кіра у їхньому будинку відчувала себе зайвою. Вона тут була, як обслуга. У неї жодної вільної хвилинки не існувало: то прибрати треба, то помити посуд, а ще й різні забаганки своєї тітки та сестер виконати. Однак дівчині навіть не дозволялося сідати за один стіл з їхньою сім’єю. Така «Попелюшка» сучасного часу!
Тітонька завжди намагалася її принизити і нагадати, що якби не її милість, то була б Кіра у притулку. Також уся сімейка постійно натякали дівчині, що тепер вона їм повинна віддячити за це. Кірі ж найчастіше здавалося, що краще таки бути у сиротинці, ніж проживати з цією родиною.
Незважаючи на все, дівчина гарно навчалася у школі, бо була упевнена, що зі вступом до ВУЗу їй допомагати нікому. Мріяла Кіра стати лікарем, як її батьки. У крові було рятувати людські життя.
Тітка часто змушувала дівчину виконувати домашні завдання за її дочок. Сестри хоч і отримували гарні бали за виконані роботи, однак вчителі розуміли, що знань у них немає. Лише тітка вважала їх дуже розумними, а Кіру – дурною.
Коли Кіра стала повнолітньою, їй вдалося вступити до медичного інституту на бюджетній основі. З родиною тітки продовжувала жити, хоча інколи очікувала, що вони виженуть її. Однак цього не сталося.
Минув час. Кіра почала працювати в лікарні, була на інтернатурі, могла заробляти власні кошти. Тітоньку тоді наче підмінили. Вона стала до дівчини ласкавою, запрошувала до столу з усіма.
Кіра не розуміла, до чого такі зміни. Аж поки тітка не заговорила про обмін квартири її покійних батьків. Христина запланувала, що дочки вже дорослі, тому повинні мати власне житло. Тільки от стосовно квартири для Кіри тітонька заявила:
– А в тебе хороша робота, тому житло ти зможеш собі і сама купити!
Тітонька наполягала, щоб Кіра написала у нотаріуса відмову від свого житла, яке раніше вони здавали в оренду.
– Я нічого підписувати не буду! – твердо сказала Кіра.
– Ми тебе викохали, вигодували, виховували, одягали, вивчили, зрештою. Тепер маєш з нами розплатитися. Без нас згнила б у сиротинці. Тому чекаємо віддяки від тебе! – грізно заявила тітка.
Кіра розмірковувала: вона усе робила, щоб заробляти якусь копійку собі на одяг, працювала й санітаркою, й у під’їздах прибирала. Жила, поки навчалася, за стипендію. Що ж тітка й сестри для неї зробили, щоб вона віддавала їм свою квартиру? Ще й гроші на її опіку отримували. І кошти за оренду її ж квартири!
І таки Кіра наважилася сказати: “Ні!”. Вона відповіла, що нічого підписувати не збирається, адже квартира належить їй, бо це квартира її батьків, а не тітки.
Наступного ранку Кіра у юриста звірила документи на житло. Це по праву була її оселя. Тож дівчина остаточно прийняла рішення. Вона не віддасть житло своїх рідних нікому.
Тітка та її родина зовсім обізлилися на Кіру. Вони обзивали її найганебнішими словами, сказали, що вона невдячна.
Однак Кіру це не засмутило. Вона звикла до злого ставлення своїх родичів. Проте тепер вона – справжня господарка своєї домівки, має гарну роботу та отримує високу зарплатню.
Нарешті Кіра не буде бачити незадоволені обличчя своїх родичів. Нарешті вона стала вільною!
