З того дня минуло кілька років. Саме тоді життя Єлизавети перевернулось із ніг на голову. Вона саме пішла на пенсію, думала, що буде жити в своє задоволення, відпочивати. Та неочікувано захворіла і перестала запам’ятовувати інформацію.
Постійно вона забувала, що вдома сама із малими внуками, покидала хату незачиненою, а дітей самих і йшла гуляти у невідомому напрямку, могла піти просто в шкарпетках або і босоніж.
Звичайно, діти хотіли допомогти жінці та возили її до лікарів, але у відповідь всі лише руками розводили. Мовляв, тут уже нічим не допоможеш, доведеться змиритися.
Довго Ангеліна мучилась та терпіла поведінку мами, а тоді не витримала і наважилась на жахливу річ. Вона взяла свою матір за руку, посадила до автомобіля та відвезла у невідомому напрямку, висадила. Там посеред дороги і лісу й залишила стару.
Кілька днів Єлизавета Петрівна сиділа та чекала, що її заберуть, не могла зрозуміти, як тут опинилася. Ось так у голоді та холоді й сиділа край дороги. Скоро на тому місці почалось будівництво якогось заміського комплексу, от на роботу туди і запросили жіночку.
Якось завітали до них у гості група журналістів, знімали якусь рекламу. Дуже зацікавила одного з них історія кухарки з ресторану. В її очах читалось стільки болю та суму, що він не міг поцікавитись, що трапилося.
Після довгої розповіді хлопець аж розчулився, а потім мало того, що написав величезну статтю в журналі, то ще й помістив світлину Єлизавети Петрівни на обкладинку.
Коли журнал потрапив до рук Ангеліни, то вона відразу почала ридати. Як же соромно їй було за свій вчинок. А ще ж зараз всі люди це побачать і дізнаються, куди поділася мати. Це ж який сором на весь район.
