Оксана Претрівна ростила донечку сама. Катя завжди допомагала та була дуже хорошою дитиною. Вони могли розмовляти про все, що їх турбує, як дві подруги. Оксана Петрівна вірила, що у них завжди будуть такі стосунки. Одного дня Катя привела свого хлопця, щоб познайомити його з мамою. І мама зрозуміла, що її маленька Катя вже доросла і далі будує своє власне життя.
Катя вийшла заміж, але жити, молодому подружжю не було де. Батьки Олександра мають менших дочок, тому в них жити не найкращий варіант. А жити з мамою Каті чоловік не хотів. Оксана Петрівна завжди й в усьому повчала його, а як би вони жили разом то ще й вказувала б, що йому робити. Цього він не хотів терпіти. Молоде подружжя вирішило винаймати квартиру. Прожили на найманій квартирі вони чотири роки. У них народилась донька. Оскільки працював у родині тільки Олександр, коштів для нормального життя не вистачало і ще якось за квартиру потрібно платити.
Тому Катя попросила маму про допомогу, але Оксана Петрівна і так завжди допомагала, але цього виявилось замало. Донька часто хворіла, гроші які давала Оксана Петрівна, йшли на кілька днів лікування доньки. Катя вирішила поговорити з мамою та переконати її переїхати жити в село, там вони мали будинок, який залишив дідусь у спадок. А натомість Катя з сім’єю переїде до квартири, адже вона мамина і не потрібно буде платити кошти за найману.
Не хотіла їхати туди Оксана Петрівна, адже це село, а там без чоловічої допомоги тяжко обійтися. І дров наколоти нікому буде. Але Олександр запевняв, що вони будуть часто приїздити аби допомогти тещі з усіма справами. Поки Оксана Петрівна думала Катя вже почала переносити свої речі з найманої квартири у мамину, вона вже навіть і спланувала ремонт. Ось так і вийшло, що без згоди мами вирішилось це питання.
Оксана Петрівна просто не мала іншого вибору як скласти свої речі та переїхати жити до села. Діти швидко знайшли машину аби перевезти усі речі в село. Спочатку все було добре. Діти протягом тижня допомагали все прибрати, дров нарубали, що потрібно було полагодили. Здається все готово, можна жити. Автобусна зупинка була неподалік, тому на роботу можна їздити автобусом. Звісно це зайві витрати, але вибору іншого немає.
Спочатку діти часто приїжджали та допомагали, але чим далі, тим рідше вони стали з’являтися в селі. І врешті взагалі перестали приїжджати. Оксана Петрівна не одноразово дзвонила до дітей й сама просила приїхати, дров нарубати, адже попереду зима. Але вона завжди чула однакову відповідь “У нас немає часу їздити”. Сумно було від того жінці, але час йшов і потрібно щось думати. Вона познайомилась з сусідом в якого була така ж сама ситуація як і в Оксани Петрівни.
Вони завжди допомагали один одному, а потім сусід покликав жінку до себе жити. Жінка погодилась. Вона виконувала жіночу роботу, готувала їсти, а чоловік робив свою роботу. Ось так вони й жили удвох. А дітям напевно вони вже не потрібні.
