Я та дружина проживаємо досить близько до Буковелю, ми маємо не великий двоповерховий власний готель. Ми маємо троє дітей шкільного віку, тому порадившись разом з дружиною ми вирішили, що будемо разом займатися сімейним бізнесом (готелем) аніж їхати на заробітки деінде. Ми хочемо більше часу проводити зі своїми дітьми й не залишати їх на стареньких дідуся й бабусю за для грошей.
Оскільки в нашій місцевості багато туристів, ми відкрили готель.
Одного дня задзвонив телефон, це був мій двоюрідний брат, ми з ним бачились ще коли були зовсім дітьми, нам тоді було приблизно по п’ять років. Так ось він повідомив, що їде в гості та щоб я готувався зустрічати його, адже буде він близько за 30 хвилин.
Ця новина була для мене приголомшлива, але в нас заведено приймати госте з радістю, тому я попросив дружину, щоб вона допомогла мені підготуватись до приїзду брата.
Проблем з їжею не було, адже в готелі є маленьке кафе, де всі туристи харчуються, тому ми поставили на стіл все, що є в меню. Отож стіл накритий, чекаємо на прибуття небажаних гостей.
З автомобіля вийшов чоловік, як виявилось це і є мій двоюрідний брат, але я його взагалі не впізнав. В авто також були його діти, дружина та батьки чоловіка. У них було багато речей, серед яких були й лижі, які вони залишили при вході в готель, що мене роздратувало, але я змовчав.
Ми добре поїли, поговорили та брат запитав:
– Ми хочемо пожити в тебе в готелі тиждень, бо будемо кататись на лижах, ти не заперечуєш?
Я не очікував такої нахабності від брата, не люблю таких людей, тому я сказав:
– Я дуже радий, що ми знову побачились. Але вибач, але всі номери зайняті, я не зможу вас поселити. Я можу попросити аби вас поселили в сусідньому готелі й зробили знижку.
Брат не очікував такої відповіді, пару хвилин ми мовчали, а потім він сказав:
– То віддай гроші та пересели своїх гостей в інший готель, а натомість засели нас.
– Вибач, але це буде дуже не гарно, я не можу цього зробити. – Обурився я.
– Ми не підемо в інший готель.
– Але чому?
– Там потрібно платити гроші за проживання.
– Тобто я правильно розумію, ви сподівалися, що я вас безплатно поселю? Ви напевно й згадали про мене тільки через це?
Такої наглості я ще не зустрічав. Так, ми родичі, але не потрібно цим користатися. Це мій прибуток, чому я маю його втрачати? Після моїх слів вони почали тікати з готелю, поспіхом забирали лижі, які залишили при вході, а як мене називав мій двоюрідний брат, це потрібно було чути. Казав, що я жмикрут, бо не хочу їх безплатно селити та, що я запишався відкривши свій бізнес.
– Від коли в тебе є бізнес ти забув про родину. – Кричав брат мені
– Невже ми завжди мене пам’ятали? Ви згадали про мене лише коли вам потрібно, адже ви хотіли пожити в мене безплатно. – Сказав я у відповідь.
Небажані гості щодуху йшли до авто і поїхали в невідомому для мене напрямку.
Я видихнув, але ж дійсно, я розорюся якщо буду всіх родичів поселяти безплатно. Я відкрив бізнес для того аби мати гроші та бути поруч з дітьми, але аж ніяк не для милостині усім хто попросить.
