Не так давно ми придбали власну квартиру. Це наша перша спільна велика покупка, ми сподіваємося, що і не остання. Перед покупкою ми разом поїхали на заробітки й працювали за кордоном близько семи місяців, щоб у нас була сума для внеску за квартиру. Хоч це і була квартира студія, в якій тільки одна кімната разом з кухнею, але для нас це велике досягнення. Як-не-як своя квартира, до того ж вже зі зробленим ремонтом.
Як тільки ми поселилися до нас завітав сусід, щоб привітати. Він був першим гостем у нашій квартирі. Як годиться, він узяв з собою хліб та вазон і прийшов. Він нам побажав гарного життя у квартирі, достатку та радості у новій оселі. Ми звісно ж запросили його у квартиру випити чаю. За той час поки він сидів у нас, розповів про усіх хто живе у цьому будинку. Від тоді ми знаємо хто, що робить. Ми були приємно здивовані тим, що під нами живе лікар стоматолог. Дуже добре мати знайомого стоматолога. Знаємо, хто любить порушувати нічний спокій та робити безлад у під’їзді.
Наступного дня сусід знову прийшов до нас. Він попросив аби я йому розміняла двісті гривень. “Не зможу і хліба купити, не хочуть давати здачу з таких грошей великих. А ціни знову ростуть, як далі жити. Ще й пенсія мала”. Я не мала часу слухати сусіда, отож швидко розміняла йому гроші дала чотири по п’ятдесят, а двісті гривень поклала до гаманця.
Напевно я б і не придала значення цьому випадку, але коли я хотіла розрахуватися у магазині цими грошима мені відмовили. Продавчиня сказала, що це не справжні гроші. Всі, хто стояли позаду мене відразу почали дивитися на мене іншими поглядом. Як в той момент мені було не приємно. Я себе тоді відчула крадійкою. І до того ж охоронець прийшов. Я вже навіть подумала, що зараз мене заарештують та відвезу у відділок. Та він навпаки дав пораду, щоб я пішла до банку і там мені замінять гроші на справжні. “Іноді так стається. Шахраї знають як обманути людей, що навіть нічого не запідозриш”. Того ж вечора я розповіла, що зі мною сталося, чоловікові. Ну не міг же наший сусід так мене обманути, та й до того ж йому уже близько шістдесяти років. Можливо це йому хтось дав фальшиві гроші, а він не помітив. Проте не дуже гарно було таке казати старенькому сусідові.
За два тижні він знову прийшов з проханням розміняти гроші. На цей раз дві тисячі по тисячі. “Оце так пенсію дали такими великими купюрами, як мені тепер розпланувати свої витрати”. З вигляду звичайні купюри. Та я більше не хотіла мати неприємності, тому сказала, що маю тільки п’ятдесят гривень, а все решта на карті.
Трохи згодом нам інші сусіди розповіли, що наш старенький, невинний дідусь, колись у юності мав гріх та судимий. Ніхто ж не знає, а може він вирішив згадати юні роки?
