Звати мене Лідія Львівна, мені 60 років, давно на пенсії, доживаю свій вік. Уже років 10 як живу сама по собі, ні чоловіка, ні дітей, ні подруг.
У дітей свої справи, свої сім’ї в інших містах, чоловік п0Mе_p, тільки й залишилася в мене моя дача – відрада і розвага. Щойно стає трохи тепліше, я перебираюся сюди, прибираю будинок і ділянку, а потім саджаю город, роблю клумби під квіти. Тут мені добре і спокійно.
От узимку тут тільки не можу бути, важко зі снігом, ніяк не розгребти. Допомагати нікому, от і доводиться перебиратися в місто. Восени з листям нічого, справляюся. Цього року у вересні трохи застудилася, просиділа в місті цілий тиждень, але щойно застуда здалася, одразу рвонула в улюблене село.
Підходжу до свого будинку, а там хвіртка навстіж. Невже, думаю, хтось у город забрався. Начебто все на місці, а тут дивлюся, і на дверях скоба від замка бовтається… Страшно стало, невже весь будинок обчистили, і чим їх привабила дача самотньої пенсіонерки!!! Тихенько зайшла. Але вдома все стояло на своїх місцях, тільки ось на ліжку ковдра лежить, але ж я нею навіть не користувалася, у шафі на найнижчій полиці зберігаю, а на столі кухоль… Ну вже посуд-то я точно завжди прибираю! Щось тут нечисто…
Перший переляк минув, і на його місце прийшло невдоволення. Хто ж тут господарював і за яким правом, ще й із мого кухля щось пили… Визираю з вікна, а за хатою хлопчик незнайомий сидить, розклав дрова, вогонь запалив, мабуть, гріється, рученята виставив прямо до вогню. Ось він, мій непроханий гість, господарює…
Виходжу з дому і відкашлююся, стежу за реакцією. “Хуліган” стрепенувся, подивився злякано, але не став тікати, навпаки, пішов прямо до мене:
– Вибачте мене, це я тут у вас пожив трошки…
Тихий і скромний, маленький, жалість одразу закопошилася в моїй душі:
– І скільки ти вже господарюєш тут? Чим харчувався?
– Тільки два дні… їжі в мене було небагато… хочете хлібця, ще залишився краюшка…
Хлопчина гордо простягнув прут із нанизаним на ньому шматком білого хліба. Він димів і трохи обгорів по краях.
– Тебе як звати, малий? І як ти тут опинився?
– Семен я. Мене з дому прогнали мамка з вітчимом. Скандалять постійно, не хочу з ними жити, ось і пішов…
– Тебе вже, мабуть, усе село шукає, мати всіх на вуха підняла?
– Не шукають, усе як завжди, та й не вперше йду. Бувало й тижнями додому носа не показував, тільки всім байдуже, навіть не помітили. Повертався, тільки коли вже дуже їсти хотілося, та й не раді мені були…
Виявилося, що хлопчина взагалі не з нашого селища. Звичайний банальний але сумний сценарій. Мати безробітна, вітчими міняються як рукавички – один красивіший за іншого, їжа в домі з’являється рідко, все більше випивка і калатала.
Серце стиснулося від туги після такої розповіді, і чим же допомогти йому, вік уже чималий, оформити на себе хлопчика точно не зможу за законом. Хлопченя, звісно, в хаті залишила й погодувала, але всю ніч проворочалася від різних думок. А під ранок згадала про одну стару знайому, начебто посада в неї якась не остання була в адміністрації, і вирішила зателефонувати, якщо й не допоможе, то хоч підкаже, куди звернутися.
Любов Петрівна мене запевнила, що в моїй ситуації можуть допомогти, пообіцяла, що візьме під свій контроль. Довелося, звісно, походити, позбирати папери різні, але вже за кілька тижнів я стала законною Сеньчиною опікункою. Він не вірив своєму щастю, а ось мати, до речі, так і не спохватилася з приводу сина.
Так і живемо тепер, немов онук і бабуся, взимку у квартирі, а решту часу на дачі. Скоро Семен уже до школи піде, я впевнена, що він чудово вчитиметься, адже він уже пише, читає, відмінно рахує і навіть малює! А малює-то як! Справжній художник…
