Мене звуть Олена, і я хочу розповісти вам історію свого життя . Я вийшла заміж у дуже молодому віці, прив’язавшись до почуттів, які не знають меж часу і віку. Микола, мій чоловік, і я були щасливими закоханими. Ми одружилися, і від нашого кохання народився син Тарас. Радість материнства, щастя сім’ї – все це було нашою реальністю.
Проте доля готувала свої темні повороти. У наше життя вривається гіркота втрати. Микола загинув, залишивши мене саму з Тарасом. Це був важкий удар для мене . Я відчувала безвихідь і горе. Самотність була нашим супутником, і я не знала, як рухатися далі.
Через три роки після втрати Миколи, я зустріла Володимира . Він здавався хорошою людиною, сповненою турботи і розуміння. Він ставився до Тараса, мого сина, з теплотою і любов’ю. Володимир став підтримкою, якої мені так не вистачало. Ми вирішили одружитися, і незабаром у нас народилася донька, Софія. Ми були сповнені надії на щасливе майбутнє.
Однак, зплином часу, Володимир почав змінюватися. Він перестав бути добрим і турботливим, і його ставлення до Тараса різко змінилося. Критика й образи стали його супутниками. Тарас був вразливим підлітком, і ці образи залишали йому глибокі рани.
Нещодавно Володимир заявив, що вижене Тараса, щойно йому виповниться 18 років. Я не могла допустити, щоб дитину кривдили і виганяли з нашої сім’ї. Моя роль, як матері, полягала в тому, щоб захищати свою дитину, навіть якщо це означало боротьбу зі своїм власним чоловіком .
Я не могла терпіти цю образу і жорстокість щодо Тараса. Я вирішила стати на його захист і не дозволити образам тривати. Зібравши речі я вирішила піти з дітьми і почати нове життя
Відхід від Володимира був складним і емоційно важким, Однак я знала, що це необхідно для благополуччя і безпеки моїх дітей. Я починаю все з нуля. Хоча інколи в голові є думка: чи таки правильно я вчиняю?
