Ми з Веронікою завжди були близькі, хоч у нас і була різниця у 5 років. Батьки нас так виховували, що ми вважали одна одну найближчими подругами. Ми завжди ділилися всіма секретами та найпотаємнішими мріями.
Коли сестра навчалася в університеті, познайомилася з хлопцем. Він був на кілька років старший від неї і його звали Володя.
Їхні стосунки розвивалися дуже стрімко, а Вероніка була на сьомому небі від щастя.
Володя був не простий хлопець. Він виділявся з-поміж інших залицяльників Вероніки, адже був багатший, приїжджав за нею на дорогій машині й засипав її подарунками. Але чим ближче справа йшла до весілля, тим більше мінялася сестра. Я часто помічала, що в неї заплакані очі, вона нервується й, наче, чогось боїться. Мені, як сестрі, було неможливо не помітити її стресового стану.
Я намагалася вияснити, в чому справа, але Вероніка запевняла мене, що все нормально.
Молоді призначили дату весілля. Наша сім’я готувалася повним ходом. Я допомагала Вероніці обирати плаття, зачіску, макіяж, декорації, робити запрошення і ще багато різних дрібниць. Але сестра не виглядала щасливою. Це не було весілля її мрії, про яке вона мені завжди розповідала в дитинстві.
Коли настав той “найважливіший” для неї день, Вероніка поводила себе так, наче вона готувалася до похорону. Я допомагала їй одягатися, як раптом, вона сказала:
— Ань, я не можу так більше продовжувати. Я не можу вийти за нього заміж!
— Я розумію, ти хвилюєшся, але все пройде. Завтра все стане на свої місця.
— Ні! Не стане! Володя не такий, яким ти його бачиш. Він — погана людина!
— Що ти маєш на увазі?
— Він зраджує мені. А ще, підіймає на мене руку. Каже, я буду з ним, поки він хоче. Я боюся його!
— А чому ж ти не кинула того мерзотника!?
— Я ж кажу, боюся його. Він погрожував мені.
— Треба сказати батькам і скасувати весілля.
— Це його не зупинить, навіть, поліція.
— Тоді, тобі треба тікати!
— Я знаю. Якщо немає мене — немає проблем. Я продала всі свої коштовні речі. Мій знайомий пообіцяв мені, що підкине мене до аеропорту. Але я не знаю, як це зробити.
— Я допоможу. Довірся мені.
— А що з батьками?
— Ними теж я займуся.
Весілля йшло по плану, ніхто нічого не підозрював. А в ту мить, коли по традиції відбулося викрадення нареченої, ми й утілили свій задум. Всі чекали на повернення Вероніки, а вона — не з’явилася. Володя рвав і метав, казав, що як тільки знайде її, вона про це пожаліє. Вероніка мала рацію, він — страшна людина.
Батьки ще довго не могли повірити, що донька так з ними вчинила. Але сестра написала їм повідомлення про те, що їй дуже соромно й вона просить вибачення у них. Інакше вона вчинити не могла, бо не готова була все життя терпіти й боятися.
З часом, вони змирилися з тим, що їхня донька більше не повернеться, а якщо й повернеться, то не скоро.
