Бабуся сиділа біля входу у торговий центр і жебракувала. Вона приходила сюди щодня і відвідувачі усе менше звертали на неї увагу. Інколи їй перепадала якась копійчина, та коли до кошика почали класти продукти, вона заплакала. Вона ніколи не думала, що доживе до такого моменту, коли доведеться просити милостиню.
Це був останній місяцю осені, вечоріло і в повітрі відчувалися перші заморозки.. А бабуся продовжувала сидіти на своєму звичному місці. Вона не виглядала, як безхатько, була досить пристойно одягнена, усе чистеньке й охайне. Та чомусь вона була тут, а не вдома. ЇЇ донька працювала не повний робочий день, щоб мати змогу піклуватися про двох малих дітей та встигати виконувати домашні справи. Зять теж не байдикував. Він допізна працював, інколи брав додаткову роботу, щоб їхня сім’я мала все необхідне. Усю свою пенсію бабуся віддавала молодій сім’ї, бо мешкала разом з ними. Донька піклувалася про стареньку матір, купувала їй теплі речі й намагалася, щоб та ні в чому не знала нужди.
Життя цієї бабусі було не легким. Рано втративши чоловіка, вона підіймала на ноги доньку самостійно. Багато працювала і все своє життя поклала на виховання дитини. Тож тепер, що не почуватись самотньою, часто провідувала дітей, щоб допомогти їм з онуками. Зрештою, ті запропонували їй переїхати жити до них.
І хоча ніхто з неї не вимагав давати якусь частку у сімейний бюджет, бабуся настільки звикла віддавати, що у неї навіть не виникало думки, що можна жити інакше. Отримуючи мізерну пенсію, вона не хотіла ставати тягарем, а навпаки приносити якусь користь, тому вирішила жебракувати, щоб якось заробити додаткові кошти й допомогти молодій сім’ї.
Дізнавшись про такий промисел матері, донька забрала її від торгового центу і наказала більше ніколи туди не повертатись. Краще, хай забирає дітей зі школи й садочка, так донька зможе ходити на роботу на повний день – це і буде найкраща допомога.
