Ми з чоловіком розійшлися на третю річницю свого весілля. Як символічно, чи не так? А все було так добре спочатку, таке кохання було, як у романтичних фільмах показують. Я впевнена, що кохання справді було, але й купа зайвих людей, які втручалися в нашу сім’ю теж. І не хіба зі сторони Івана. Мої батьки теж доклалися й довели нас до такого, перетворили нас на чужаків.
“Бо люди не так живуть, люди про майбутнє думають, дітей народжують, а ви хіба про себе”, або “чого Іван роботи нормальної не може знайти, жінка в сім’ї працювати не має, жінка має сидіти вдома й пильнувати хату, дітей” — казала мені мама, а свекруха їй підтакувала.
Я думаю, ми тоді були ще надто молоді й залежні від всіх. Ми з Іваном однолітки й нам було по 20 років, коли ми під вінець пішли. Але вже тоді батьки дали нам зрозуміти, що ми ще “малі й дурні, нічого в тому житті не тямимо”, тому нам треба їх слухати, якщо хочемо, щоб сім’я наша не розпалася. А нам з Іваном в той момент було зовсім не до дітей. Мене все влаштовувало у ньому. Те, як він до мене відносився, його характер для мене був набагато важливіший, аніж все інше.
Але постійні втручання батьків, всіх родичів і друзів все зіпсували. Оце мене найбільше дивувало! Мамині подруги знали про наше з Іваном інтимне життя й побут буквально все! Бо мама язик за зубами тримати не вміла й не знала, коли треба промовчати. Як же я могла обійтися без експертної думки маминої подруги тітки Ліди, яка видала заміж двох дітей!? Я вже з часом зрозуміла, що мамі не треба всього, що в нашому житті відбувалося, розповідати. Але, на жаль, пізно вже було.
З кожним днем ми з чоловіком ставали чужі й дратівливі. Почалися сварки на пустому місці. Він приходив втомлений з роботи й зривався на мені. А я така жінка, що теж промовчати не можу, тому я йому у відповідь теж багато чого кричала. Куди ділися ті щасливі молодята, що стояли й трималися за руку три роки тому, я не знаю.
Ініціатором розлучення була я, але й Іван одразу погодився. Сказав, що так буде краще для нас обох, ми ще не готові до створення повноцінної сім’ї. Я збрешу, якщо скажу, що розлюбила його. Ні, я була все ще сильно прив’язана до нього. Але ж якби ми зуміли з самого початку нікого не слухати й жити так, як нам хочеться…
Ми підписали папери на розлучення й роз’їхалися. Так, щоб не чути й не бачити одне одного. Але через 6 років ми знову зустрілися, випадково, на дні народженні спільного знайомого. І все почалося, як багато років тому. Наші почуття нікуди не зникли, навпаки, розгорілися зі ще більшою силою. Ні я, ні Іван не мали серйозних стосунків після розлучення, обоє занурилися в роботу, а як знову зустрілися, то не змогли відірвати одне від одного погляд.
Нам треба було часу, треба було подорослішати. Цього разу я вже була впевнена, що більше нікому не дам втрутитися в наше життя і ще раз все зруйнувати. Тепер ніхто нічого не буде знати про нас, не дарма кажуть, що щастя тишу любить. Ми з Іваном почали зустрічатися й невдовзі знову розписалися. Батьки наші були шоковані, але ми їм вибору не залишили.
Тільки цього разу Іван взяв мене за руку й сказав, що ми переїжджаємо в інше місто, де йому пропонують роботу. Він там вже й квартиру пригледів. Так ми й почали будувати своє життя з нового аркуша, без чужих очей. Мінімізували спілкування з батьками й живемо так, як вважаємо за потрібне. Скоро вперше станемо батьками й надіюся, не востаннє.
