Коли я вирішив одружуватися, я не думав, що прийдеться так помучитися.
Моя наречена живе в місті. Сім’я у неї заможна, батьки працюють у великих фірмах. Вони чудово володіють новими телефонами, комп’ютерами, знають, що таке інтернет і для чого його використовують. Та й зовні вони виглядають, як цивілізовані люди.
Я це все до того, що мої батьки народились у глухому селі. Там і живуть до сьогоднішнього дня. Мають господарство, корови, свині, кури, качки, кілька гектарів поля. Вони ніколи ніде не працювали. Вони й поняття зеленого не мають, що таке цивілізації у місті. Та й виглядають вони, м’яко кажучи, старомодно.
Але я люблю своїх батьків понад усе у світі, вони виховали мене й віддавали мені все найкраще. Я не хочу їх образити. Батьки й самі чудово розуміють, що живуть не у ногу з часом. Від тяжкої роботи виглядають старшими на свій вік. А їм уже за 60.
Я — наймолодший син, а у сім’ї, крім мене, ще є четверо дітей. Уже всі мають свої сім’ї, поженилися в сусідніх селах. А там люди всі важко працюють і поважають один одного не за зовнішній вигляд. Один я знайшов своє кохання в місті. А Вікторія, моя наречена, мріє познайомиться з моїми батьками вже давно. Вона терміново хоче дізнатися, до кого я, такий красунчик, вдався.
Спершу я не задумувався над тим, як мені їх познайомити. Просто змінював тему. А тепер я серйозно турбуюся про ту зустріч.
Я почав коханій легко натякати, що я з далекого села. Вона, звісно, бачила по телевізору села, але вона ще не уявляє собі нашого. Де немає нормального магазину, зв’язку, а хліб привозять два рази у тиждень. Я поїхав звідти ще сім років тому і зараз вважаю себе вже міським жителем. Я добре заробляю, винаймаю гарну квартиру, стильно одягаюся.
Але як я маю показати свою рідну хату тим людям, з якими планую прожити життя. Я впевнений, що вони не зрозуміють, що так ще живуть багато людей. Вони будуть насміхатися з мене, з моїх батьків. І не знаю, чи захочуть, щоб я був їхнім зятем.
Колись мій батько сказав мені: “знайся кінь з конем, а віл — з волом”. Це означало — шукай собі рівню. Ще два роки тому я б посміявся з тої приказки. А тепер я не знаю, як поступити.
Нещодавно, мама Вікторії, призначила дату, коли ми всі маємо зустрітися у них і вирішити на рахунок весілля. А у мене проблеми зовсім не весільні. Бо наступний крок — зустріч у моїх батьків. Отже, ми всі на їхній шикарній машині поїдемо на мій рідний хутір і там, у нашій маленькій хатині, будемо вирішувати, як і де буде відбуватися весілля. Від цієї думки мене кидає у холодний піт. Може треба було відразу сказати, хто я, звідки. А не клеїти з себе олігарха місцевого!
Мої батьки люди дуже порядні. Але іншої розмови, як про урожай картоплі, цибулі, з ними не заведеш. А ще про те, що чомусь погано ростуть свині. Це не дивно, бо так вони спілкуються вже десятки років зі своїми сусідами. Це — їхня буденність.
Мені стає жаль батьків. Я не хочу, щоб їм було ніяково, тому починаю думати, чи не розірвати мені стосунки з Вікторією? Може й справді, вона мені не пара?
