Батьків Миколи не стало, коли йому було шість років. А ніхто з його родичів не захотів брати на себе відповідальність за дитину, тому його віддали у дитячий будинок.

У кімнаті з Миколою було ще троє хлопчиків з якими він швидко потоваришував. У дитячому будинку ніхто не питає про батьків, бо всі розуміють, що це не проста та болюча тема.

Хлопчик звик до нових друзів та вихователів, йому навіть там сподобалась. З однолітками йому було легко спілкуватися, а зі старшими дітьми у нього траплялись конфлікти.

– Ти страшний, тому тебе залишили батьки.

– Це не правда, бо вони загинули. – відповів хлопчик.

– Чому брешеш? Ми знаємо, як було насправді.

– Я не брешу. Нічого ви про мене не знаєте.

Один зі старших хлопців вдарив Миколу і він впав. А інші діти покликали виховательку і вона забрала пораненого хлопчика у медпункт. Де медсестра оглянула його і заклеїла пластиром подряпину на чолі.

Через декілька хвилин старший хлопчик прийшов просити пробачення.

– Пробач мені, я перестарався. Мене звати Марко, а тебе як звати?

– Микола.

Через декілька днів Марко знову прийшов до Миколи. Я тоді переборщив і хотів зробити для тебе щось добре, тому у кабінеті завідувачки знайшов твої документи і виявляється в тебе є тітка. Тому я написав до неї, а коли буде відповідь скажу.

– Немає в мене тітки. Ти все вигадуєш.

– Ні, от побачиш.

Минуло декілька тижнів і вихователька покликала Миколу до себе.

– До тебе прийшла гостя?

– Яка гостя?- здивувався хлопчик.

– Зараз побачиш.

Коли хлопчик з вихователькою зайшов до кабінету, то побачив рідну сестру матері. Тітка Оксана обняла його і сказала, що забирає його до себе жити.

Тепер хлопчик живе разом з тіткою. Він дуже щасливий, бо бути з рідними людьми набагато краще, ніж у дитячому будинку.

Оцените статью
Батьків Миколи не стало, коли йому було шість років. А ніхто з його родичів не захотів брати на себе відповідальність за дитину, тому його віддали у дитячий будинок.